Варан

Такi каменi бережуть власника, лiкують його вiд головного болю, додають сили й подовжують життя. Кожен такий камiнь мае свое iм'я. Кажуть, що вони здатнi злягатись i створювати собi подiбних, але в це вже нi Варан, анi Нiла не вiрили. Зате легко можна було переконатись, що всерединi кожного каменя живе власний вогник – бiлий, голубий чи жовтий. Варан i Нiла годинами могли стояти бiля рундука, споглядаючи, як мерехтять, стискаються й розширюються живi серця каменiв.

При них купували прикраси вартiстю в п'ятдесят, сто, тисячу реалiв; Варан бачив, якими очима дивилась Нiла на молодих i старих аристократок, що ставали власницями скарбiв.

– Ти все одно гарнiша, – казав вiн переконано.

– Авжеж, – вiдповiдала вона без найменшого збентеження. – І потiм, де б менi це носити? У копальнях?

Вони йшли, i Варан вирiшував подумки, що бiльше в ювелiрнi ряди – нiколи; одначе минало кiлька днiв, вони з Нiлою йшли на ринок, i вiд рядiв iз шовками, фруктами, дрiбничками на пам'ять, залiзними й дерев'яними речами знову навертались до ювелiрiв – майже проти власноi волi.

У Нiли була улюблена цяцька – намисто з бiлими й голубими камiнцями. Варан знав, що кожна прогулянка на ринок неодмiнно закiнчиться бiля цього намиста; хазяiн лавки, iз тутешнiх, знав Нiлину матiр i дозволяв дiвчинi брати прикрасу на долоню. Нiла стояла, зачаровано дивлячись на мерехтiння камiнцiв; iхне блiде свiтло вiдбивалось на ii зосередженiм обличчi.

Намисто коштувало порiвняно недорого – сто реалiв. Для Варана це був заробiток за весь сезон – i то коли не купувати солодощiв i вдовольнятись тiльки найважливiшим.

У душi вiн, Варан, давно погодився вiддати всi своi грошi за намисто – але що скаже батько? Невдалий початок для розмови про весiлля; батько, чого доброго, розлютиться й вiдмовить, навiть не вислухавши. Навпаки – якщо Варан принесе в сiм'ю чесно заробленi грошi, батько повiрить, що вiн уже дорослий самостiйний чоловiк i цiлком спроможний привести в дiм дружину…

Прокляте намисто снилося Варану ночами.

Йому снилося, як вiн приносить його Нiлi. І якi в неi, у Нiли, стають очi.

У щасливi днi, коли вони, вислизнувши вiд усiх, залiзали на «горище» й обiймали одне одного на купi сухих водоростей, Варан, не тямлячись вiд щастя, присягався дiстати намисто. У крайньому разi вкрасти; Нiла закривала йому рот долонею:

– Дурненький… Тiльки спробуй менi!

Вiн замовкав, але од намiру свого не вiдмовлявся.

Обов'язки Варана згодом значно розширились.