Варан

Мокре волосся прилипло до голови й здавалося блискучим шоломом.

– Це я сказала хазяiну, щоб вiн тебе найняв, – призналась, дивлячись ув очi.

– Вийдеш за мене?

– Якщо хазяiн дiзнаеться, що було, вiн тебе звiльнить…

– Вийдеш?

Нiла зажмурилась. І так, не розплющуючись, кивнула.

* * *

А сезон був у розпалi.

Кожен день iз-за моря прибували кораблi. Прилiтали вершники i повiтрянi повозки, i надутi вогнем розписнi кулi. Здоровезнi, величнi, бiлоснiжнi крилами походжали по причалах, як у мiжсезоння, – звичайнiсiнькi кричайки.

Усi палаци й хижки були зайнятi приiжджими та iхнiми слугами. Що день, то цiни росли. Коло вантажних пристаней щодень швартувались крамарi – переважно постачальники продуктiв для гостей i корму для iхнiх тварин.

На головнiй площi що два днi кого-небудь страчували. Частiше за все – за грабiж чи пiдозру в грабежi; а проте, новi мисливцi за гаманцями прибували на Кругле Ікло щодня – у натовпах челядi. Тому грабiжникiв на темних вулицях не бiльшало й не меншало.

Інодi страчували за розповсюдження фальшивих грошей. Варановому батьковi одного разу всучили пiдроблений папiрчик з намальованою райдугою; батько одразу викликав сторожу, але шахрая так i не пiймали.

– Щоб його Шуу вiдригнула! – гарячкував батько. – А якби я не помiтив i купив на неi що-небудь? Мене б закували, так, чи що?

– Пiвреала, – заспокоювала його мати. – Прикро, але ж не кiнець сезону!

Варан бачив батькiв рiдко. І щоразу не знаходив часу, щоб поговорити з батьком.

Як тут приступитися? «Здоров, тату, я женюся»?

Вони з Нiлою нiколи не говорили про любов, про весiлля, про майбутне життя. Вони розмовляли про змiйсiв, копальнi, магiв, зiрки, виднi тiльки в сезон, про таемнi письмена, про Імператора, пiдводнi печери й коштовне камiння.

У тi рiдкiснi днi, коли охочi до прогулянок верхи не йшли суцiльною лавою, Варан iз Нiлою вибирались на ринок. Нiлу, як справжню горнi, вiчно тягнуло в ювелiрнi крамнички. Власники, як правило, ii знали, дозволяли ввiйти, роздивитися товар, iнодi й примiряти; Варан перше нiяковiв, стояв на порозi, не зважуючись наблизитись до розкладених на оксамитi коштовностей.

Потiм осмiлiв.

А подивитися було на що. На високих столах розкладено гранованi, оправленi в золото й срiбло каменi – але не кольорове камiннячко, якого повно на Маленькiй i яке прикрашало Нiлинi штани. Нi – цi були справжнi, майже живi, iз тих, що попадаються рудокоповi один раз за все життя.