Варан

От якби вiн був рибою…

Вiн повернув голову – i побачив.

Маленька райдуга у водi. Свiтлий прямокутний папiрець. Точнiше, не папiрець, а…

Вони не тонуть у водi й не спливають. Якщо iх притопити – так i будуть дрейфувати слiдом за течiями. А в нетечi – нерухомо лежати, наче листочок зеленi в рибному желе.

Скарби, сказав голос Нiли в головi. Тут повно скарбiв, сховкiв… Княжа скарбниця… Схрони контрабандистiв…

Варан рвонувся, боячись, що мана розвiеться i грошовий папiрець, що пливе в шарi води, виявиться всього лише сонячним зблиском.

Кинувся, викинув уперед руку, схопив…

Пальцi вiдчули цупку, м'яку, приемну на дотик тканину грошей. Варан розгорнув купюру, придивився…

Сто реалiв! Сто реалiв! Сто!

Вiн зрозумiв, що йому не стае повiтря. Що до поверхнi ще плисти й плисти, а груди вже розриваються. Що вiн зараз потоне з грiшми в руцi…

Вирвавшись головою на поверхню, вiн довго кашляв, задихаючись, вiдчуваючи, як кров припливае до щiк.

– Дiстав? – нетерпляче питала аристократка.

 – Я вже думала, ти втопився… Дiстав чи нi?

Варан, не маючи сили вимовити й слова, помотав головою.

– І це тi славетнi норцi! – протягнула аристократка, не ховаючи розчарування. – Мало не втопився, а все одно не дiстав…

Варан кашляв. Сто реалiв пекли гарячково стиснуту долоню. Раптом помiтить, спитае: «Що там у тебе?»

Схопившись рукою за вуздечку Туги, вiн непомiтно переклав грошi в кишеню штанiв.

Решта подорожi минула, наче в мутнiй водi. Аристократка все чогось вимагала, на щось скаржилась, била п'ятами бiдну Журбу; змiйсихи нервувалися все сильнiше.

А Варан, зовмерши в сiдлi, бачив тiльки одне: як вiн простягае ювелiру сто реалiв. Не Нiлинi очi, коли вона побачить подарунок, не перемигування вогникiв у бiлих i голубих каменях – а ювелiра, що дивиться на сто реалiв у Варановiй руцi. Сивого, засмаглого горнi з вицвiлими бровами й залисинами на лобi.

Обтяжлива прогулянка нарештi закiнчилась. Аристократка затiяла суперечку з хазяiном, вiдмовляючись платити домовлену суму; Варан потихеньку прослизнув у грот iз гамаком.

Хотiв зняти й викрутити мокрий одяг – але в останнiй момент злякався загубити або зiпсувати грошi. Його трусила остуда; сяк-так обтершись сухим ганчiр'ям, вiн видерся нагору по вузькiй драбинi i, нiкому нiчого не кажучи, гайнув на базар.

* * *

– Де тебе носить?! – напустився хазяiн, коли вiн повернувся, задихаючись вiд бiгу, притискаючи до грудей полотняний мiшечок.