Варан

 – Хотiв тебе з гостями вiдправити, довелось Нiлу посилати… Де ти був?

– Нiла з гостями? – спитав Варан, усе ще притискаючи мiшечок до грудей. – А коли… Коли вона повернеться?

– Та ти геть очманiв, хлопче, – завважив хазяiн, уважно до нього приглядаючись. Уперше Варана не помiчено нi в зухвалостi, нi в нехтуваннi обов'язками. – Що таке з тобою сталось?

Варан щасливо всмiхнувся:

– Я… почекаю. Можна?

– Можна, – сказав хазяiн, геть спантеличений. – Хiба не можна?

Варан пройшов у грот, де звичайно держали змiйсих, i влiгся в гамак, не вiдриваючи ношу вiд грудей.

Вiн скаже: «Це тобi». Нi, вiн скаже: «Це тобi мiй весiльний подарунок». Нi, вiн нiчого не скаже, промовчить… Просто розв'яже поворозку на мiшечку, i тодi вона побачить сама.

Може, в гротi надто темно? Попросити ii пiднятись на свiтло? Нi, вона не любить сонця… Тут, у печерах, ii очам найвигiднiше… А iскорки в глибинi каменiв палають так яскраво, що свiтяться навiть у цiлковитiй темрявi… Так сказав ювелiр…

Варан заплющив очi всього на хвильку.

Аж тут з'явилася Нiла i стала поряд iз гамаком. Вiн цупкiше стис полотняний мiшечок i приготувався сказати давно придуманi слова, але губи не розтулялись увi снi. Нiла, не збираючись чекати, взяла його за плечi й добряче трухнула.

Варан розплющив очi.

Вечiрне свiтло сонця з-пiд води згасало. Грот освiтлювали смолоскипи. Незнайомий чоловiк у срiблясто-чорнiй куртцi вартового трусив Варана за плечi, поза його спиною стояли блiдний хазяiн i ювелiр.

– Пiдiймайся, – сказав вартовий майже привiтно.

Варан клiпав не розумiючи – скiнчився сон чи тiльки починаеться.

– Я нiчого… – почав був вiн i загнувся. Вартiвник повернувся до ювелiра:

– Вiн?

Ювелiр – пiдстаркуватий засмаглий горнi з вицвiлими бровами й залисинами на лобi – зробив рух птицi, що видзьобуе зерно:

– Вiн.

– Ходiмо до суддi, – сказав вартiвник Варановi.

– За що?!

– А ти не знаеш?

Вода в гротi закипiла. Показалась перше рогата голова Туги, а потiм – Нiла з розпущеним по плечах мокрим волоссям.

Озирнула всiх, нiчого не розумiючи. Зблiдла – це було видно навiть при свiтлi смолоскипiв. Мiцнiше схопилась за вуздечку; хотiла щось промовити, але хазяiн швидко махнув iй рукою, i слова стали Нiлi в горлi.

– Не знаеш? – повторив вартовий i взяв iз занiмiлих рук Варана полотняний мiшок. Розв'язав поворозку, витрусив на долоню намисто; замерехтiли в пiвмороку синi й бiлi камiнцi.

Шумно зiтхнула Туга.