Варан

Нiла не зронила нi пари з вуст – недвижно сидiла в сiдлi, дивлячись то на Варана, то на намисто, а то на вартового. По плечах ii скрапувала вода.

– Я купив це, – до Варана повернулась певнiсть. – Я не вкрав. Я заплатив.

– Таж грошi фальшивi, – глухо сказав ювелiр. – Фальшива сотняга, хлопче.

* * *

Печера Справедливостi, iнакше В'язнична Кишка, мала один тiльки вихiд. Суддi й пiдсуднi, присудженi на смерть розбiйники й сам князь, якби вiн схотiв спуститись у Кишку в разi якоi потреби, обов'язково мали пройти через лаву збройноi варти, поминути шпичастi ворота й камiннi дверi, такi низькi, що входити в них доводилось ледве чи не навкарачки.

Плин людей, що iх поглинала й вивергала Кишка, не зменшувався нi вдень, анi вночi. Хто нiс скаргу, хто – вирок, а кого й вели на плаху. Сезон був у розпалi.

Варан iшов, супроводжуваний вартовим, через усе мiсто. Майже бiля самих ворiт Кишки, задихаючись вiд бiгу, його наздогнав дивно блiдий батько:

– Пожди! Служивий! Пожди, ходiмо разом! Вiн же шмаркач…

Вартiвник скинув на нього байдужим оком:

– Батько?

– Еге…

– Іди в канцелярiю, пиши прохання.

– Менi до суддi треба…

Вартiвник, мов граючись, зняв iз плеча пiку-гарпун iз зазубреним наконечником. Спрямував у груди Варановому батьковi:

– Іди в канцелярiю.

Батько подивився Варану в очi.

Мабуть, був ще шанс дременути. На вечiрнiх вулицях – натовпи, можна загубитися. Можна пiрнути в яку-небудь крамничку й переждати переслiдування. Можна пролiзти вночi в порт, напроситись веслувати на судно, що йде за море, можна поiхати – й нiколи не вертатись.

Варан стояв за спиною вартiвника, нiким особливо не пильнований. Переступав з ноги на ногу, мовби вечiрне тепле камiння палило босi ступнi.

– Ходiмо, – вартовий знову закинув пiку на плече.

І Варан пiшов.

В'язнична Кишка освiчувалась олiйними лампами. Звiдкись дув протяг; подейкують, що через вентиляцiйнi щiлини можна втекти. Варан чув таку помовку давним-давно, ще коли допомагав батькам у харчiвнi; двое засмаглих опасистих морякiв перешiптувались у кутку пiд наметом, а Варан протирав столи i все чув…

Протяг повiвав по лицi студеним потiчком.

Вартовий здав Варана з рук на руки судейському урядниковi в потертому чорному балахонi. Той одвiв його в низьку пiвкруглу печеру, де, розсiвшись на гнилих пiдстилках, ждав вирiшення своеi долi цiлий виводок всякого наброду – чоловiк з п'ятнадцятеро, один страшнiший за одного.