Варан

Шануйся…

Кров iз роздряпаного вуха заливала комiрець тонкоi нитяноi сорочки – дорогоi, мiж iншим, мати купила ii на радощах – адже син повернувся… Варан помiтив, що йде назад. Повiльно, спотикаючись, але йде – до моря, до печер.

Вiн розвернув себе, як розвертають тачку. Додому, наказав. Мама чекае, i батько теж.

Сонце торкнулось моря. Варан дивився на вогняну дорiжку, по якiй ступати б i ступати – у тi краi, де дерева ростуть до неба.

Треба вмитись, подумав вiдсторонено. Я, дурень такий, перемазався по вуха в свою кров.

Що подумае мати, коли побачить? Треба скупатись i сорочку вiдiпрати…

Вiн повернув назад i, ступивши декiлька крокiв, побiг. Не повернув на стежку, що прямувала до печер; добiг до краю скелi й, вiдштовхнувшись, iз розгону полетiв донизу.

Таж так можна втрапити й на камiнь, подумав уже в польотi.

Море й небо перевернулися. Мелькнув захiд i згас. Варан пробив собою водну гладiнь i знову, уже вкотре, подумав: буцiмто пiрнаеш у пругкий барабан чи бубон…

Вода перед очима трiшки закаламутилась – це змивалась кров.

Вiн повисiв, вiддихуючи, у вирi бульбашок. Потiм, сильно смикнувши ногами, пiшов на поверхню. Вiддихнув i озирнувся; скеля нависала стiною. Високо в небi похитувались корони шиполистiв.

Звiдси на суходiл був один тiльки вихiд – маленький наскрiзний грот, що можна було знайти, лише знаючи позначки. Варан востанне озирнувся на сонячну дорiжку – i пiрнув у темряву.

…Вiн пiдстереже iх! Вони неодмiнно попливуть тут, повертаючись до змiйсового стiйла.

Вiн сховаеться у водi, у затiнку, i почуе iхню розмову…

…Позорище. Огидно. Пiдло.

…То що ж, сидiти на каменi, мов статуя Імператора, i дожидатись голубкiв?

Вiн не встигнув нiчого вирiшити. У глибокому гротi почувся голос Нiли. Звук викривлявся, багаторазово вiдбиваючись вiд стiн i води, але вже за декiлька хвилин Варан змiг розрiзнити слова:

– Туго! Н-но! Пiшла, люба, Журбонько, пiшла!

Іще був час сховатись.

Вода в печерi заворушилась хвилями. Із темного вузького ходу показалася Журба; вона йшла, високо пiднявши рогату голову, iз широких чорних нiздрiв виривалася водяна пара.

Варан не думав, що йому так приемно буде знов побачити ковзку лускату тварюку.

На спинi в Журби сидiв горнi в куртцi й штанах зi шкiри ситухи – такi продають на ринку приiжджим «на пам'ять». Довге мокре волосся наiзника прилипло до голови. Це був його мосць Імператорський маг Круглоiклiвський, горнi Лереаларуун, чи як його там.