Варан

Журба дивилась на нього з насмiшкуватим подивом.

– Вiдпочивай, – сказав iй Варан. Змiйсиха втомлено поклала голову на воду, так що над поверхнею лишились тiльки нiздрi, очi та роги.

Вiн пiрнав ще й ще. Дзвенiло у вухах, кололо в грудях. Каменi попадались легшi й важчi, одного разу Варан пiрнув так глибоко, що ледве зумiв вибратись…

Наближався вечiр. Свiтло, що пробивалося з-пiд води, стало дуже теплим, мутно-опаловим.

– Востанне, – похмуро сказав Варан Журбi. – Ти вже зачекай мене, не сердься.

І пiрнув.

І майже одразу побачив райдужне сяйво.

Упустивши камiнь, вiн зависнув у товщi води, розчепiривши руки й ноги, як змiйсиха. За десять крокiв – коли вiдстань пiд водою можна вимiрювати кроками – невиразно мiнилася маленька райдужка.

Нi-нi, подумав Варан. Із нiздрiв його виривалися бульбашки, прямували нагору, де нiхто, крiм Журби, не ждав.

А коли вона справжня? Що коли випала допiру з кишенi бундючного слуги?

Вiн схопив купюру. Гарячково озирнувся, але довкруги не було нiчого, крiм води, темноi знизу, свiтлоi – з поблисками – над головою.

На поверхнi, зовсiм не до речi, йому пiшла носом кров. Раз у раз витираючи губи тильною частиною долонi, вiн звелiв Журбi пливти додому.

Нiли, на щастя, не було в гротi. Можливо, вона ще не повернулася з ринку, а можливо, просто вийшла в якiйсь справi й от-от могла повернутись. Знайшовши в печерi найсвiтлiше мiсце, Варан роздивися купюру уважнiше. Друга сотка була точним вiдбитком першоi.

Варан вирiшив, що саме час сiсти й подумати.

А що коли купюра справжня, пищав тоненький внутрiшнiй голосок. А що як на неi можна купити човен i податись iз Круглого Ікла хоч сьогоднi? Вiдпливти в кiльватерi великого корабля – у тi землi, де лiси до неба…

Цей молодий пiддонець, сказав князь, знайшов тайник iз фальшивими грошима i таким робом убезпечив наш острiв од загрози карантину. Вiн заслуговуе на винагороду. Хай вiн тепер буде горнi й живе пiд сонцем зi своею дружиною…

Варан пiдвiвся – i знову сiв.

Та запхни ти цю купюру кудись пiд камiння, щоб нiхто не знайшов. Забудь про неi, наче й не бувало… Що, скучив по В'язничнiй Кишцi?

Де двi купюри – там, значить, е ще? І коли вони спливуть? І хто iх спiймае?

Коли тiльки дiйде до князя… Навiть не так. Коли тiльки дiйде до мага – острiв негайно вiдiтнуть вiд усього свiту, не роз'iдуться гостi, не прийдуть плотогони. Не буде чим топити в мiжсезоння.