Варан

Князiвна, ну, князева дочка, хоче великий почет…

Варан мовчав, уражений цiею новою бiдою.

– Я думала, – вiдсторонено продовжувала Нiла, – що ти… Ну, що тобi вже – все… Тому погодилась. А тепер пiзно мiняти… Слухай, може, i тобi… Тут, наверху, теж люди потрiбнi. Хоча б i на пристанi…

Варан згадав причальника Лиска.

– Нi. У мене дiм, поле, батько, мати, сестри… Але ж ми хотiли одружитися – ти пам'ятаеш?

Нiла вiдвела очi:

– Пам'ятаю.

– І що тепер?

Нiла знизала плечима:

– Не знаю.

– У тебе хтось е? – люто спитав Варан.

Нiла всмiхнулась:

– Нi… Коли ти ревнуеш, ти смiшний.

– Смiйся, – вiдповiв Варан. – А ти знаеш…

Вiн знагла згадав, що не встиг повiдомити Нiлу про те, ким насправдi був «цей хлюст». Вiн уже розкрив був рота, щоб сказати, щоб побачити на ii виду розгубленiсть, подив i страх – i нараз зрозумiв, що казати нi в якому разi не можна. Так вона забуде його за день – а знаючи, стане згадувати сьогоднi й завтра, перебирати в пам'ятi деталi, надавати iм нового смислу; незначний образ «хлюста» вкорiниться й виросте, пiдживлюваний цiкавiстю…

– Що? – спитала Нiла.

– Нiчого, – Варан одвернувся. – Давай спати.

* * *

Другого дня вiн провiв по малому маршруту чийогось зарозумiлого слугу – самовпевненого й нахабного, що за вiдсутнiстю хазяiна мав себе за пана. Варану, втiм, була не дивина – йому нi разу не ввiрвався терпець. Ідучи, слуга кинув йому дрiбну монетку на чай; Варан спiймав.

Бiльше замовлень не було.

Варан осiдлав Журбу (Туга що далi, то лютiше виявляла норов) i пустився в печери – сам.

Дiставшись до «камiнного саду» – мiсця, де знайдено сотку, – натягнув повiд i звелiв змiйсисi зупинитися.

У розколинi скелi знайшов годящий камiнь – не дуже великий, але й не маленький, порослий черепашками. Притиснув камiнь до грудей, пiрнув.

Черево в Журби було жовте, лапи розчепiренi. Варан спускався все нижче, майже не докладаючи зусиль. Тут немае дна; камiнь буде падати й падати, поки не ляже на чий-небудь город…

Вода все сильнiше натискала на вуха.

Варан судомно сковтував, випускав iз носа бульбашки повiтря; серед товщi води йому вздрiлось райдужне сяйво. Пiсля в'язницi воно ввижаеться всюди: у вигрiбнiй ямi, у тарiлцi супу, в морськiй глибинi…

Повiтря в грудях перегорiло, перетворившись – так здавалось – на пекучу смолу. Варан видихнув його, бульба по бульбi, пiднiмаючись на поверхню; схопив повiтря ротом. Вiддихнув. Знову полiз у розколину – шукати новий камiнь.