Варан

Потiм попереду – там, куди вiн прямував, – розсипалася заграва, i в спалахах зеленкуватих iскор виникла величезна – у мороку все здаеться бiльшим – змiйсиха.

– Гей, – тихо сказала невидима Нiла. – Ти тут?

– Так, – вiдгукнувся Варан.

– А я думала, ти потонув, – сказала Нiла.

Варан не вiдповiв.

– Ти дурень, – повiдомила Нiла.

Варан мовчки погодився. Можливо…

– Давай руку, – сказала Нiла.

– А я не бачу де…

– Та ось…

Вiн знову видерся в сiдло за ii спину.

– Який ти холодний, – сказала Нiла.

 – Бр-р…

І повернувшись, обiйняла його за шию.

* * *

З самого ранку вона показувала «цьому хлюсту» всi пiдводнi печери, до яких можна було дiстатись верхи. Вони нашвидку пообiдали смаженими молюсками; вони навiть майже не розмовляли – тiльки про справи. Сам собою хлюст пiрнае, як надута повiтрям кулька, – голова донизу, решта на поверхнi. Але вiн доволi швидко навчився пiрнати на Журбi i взагалi непогано порозумiвся зi змiйсихою. Кiнець кiнцем вони пробрались навiть у той колодязь, ну, пам’ятаеш, там такий небезпечний вузький прохiд… Хлюст не злякався й забагнув побачити його також.

Чогось шукав, але не знайшов нiчого, крiм здохлоi змii. Як вона туди потрапила? Може, течiею прибило?

Нiла розповiдала, а Варан сидiв бiля вогнища, сушив сорочку й слухав.

…Урештi-решт вони обое геть знемоглися – вiн тому, що належить до найгiршоi породи рознiжених горнi, а вона тому, що все-таки за нього вiдповiдае, а йшли вони по таких мiсцях, куди гостей водити небезпечно.

І коли перед самим майже стiйлом з води зненацька вилiз Варан зi своiми дурними, ну просто iдiотськими пiдозрами…

– Знаеш, я б тебе втопила. Звелiла б Тузi кiлька разiв хвостом ляснути… Може, й шкода було б потiм.

– Туга мене любить бiльше, нiж ти, – сказав Варан.

– Дурень, – Нiла вiдвернулась. – Знаеш, що тут було… через тебе?

– Знову я винен…

Полум’я багаття висвiчувало стiни, вiзерунок моху на камiннi, малюнок трiщин. Варан хотiв розповiсти про кiмнату, оббиту деревом, про прожилки для сокiв, що колись текли всерединi столiтнiх стовбурiв – але злякався, що це не до речi.

Чи що Нiла не зрозумiе.

Дим тягнувся вгору. Шукав шлях назовнi. Витягувався в дверний отвiр.

– Скоро кiнець сезону, – сказала Нiла.

– Ти повернешся на Маленьку? – спитав Варан, зрадiвши можливостi змiнити тему.

Нiла похитала головою:

– Мати… Ну, коротше, мати домовилась, щоб мене взяли наверх.