Варан

 – Та скiльки ти важиш? Будеш повзати в колесi, як муха по стелi!

І додав, бачачи Варанове нерозумiння:

– Менi тут не юнги потрiбнi й не сучкоруби, а крутильники в колесi, щоб ступали тижнями й не скиглили… А ти з твоею вагою – зайвий рот!

Варан заприсягнувся, що почепить на спину мiшок iз камiнням i ходитиме в колесi з додатковим тягарем – а собi подумав, що, дiставшись до берегiв, де ростуть лiси, можна просто втекти, та й по всьому. Капiтан усмiхнувся й подумав, що хлопчисько може думати будь-що i що його треба продати з вигодою де-небудь у вiльних водах, на самiй околицi Імперii.

Уночi напередоднi вiдплиття Варан потайки перебрався на плiт, i на свiтанку другого дня вони вiдпливли – продавати деревину, а потiм (дуже скоро, як гадалося Варану) в далекi землi, в лiси, на край свiту.

На другий ранок плавання Варан уже не був настроений так радiсно. Пiсля нiчного вартування терпли ноги й плечi i розривалися груди, а порцiя води виявилася такою мiзерною, що доводилося злизувати дощовi цiвочки, що стiкали по обличчю.

Варан навiть не злякався, коли за кiлька годин пiсля свiтанку на обрii з'явився човен на веслах, набагато швидший, анiж плiт. У човнi сидiли Варанiв батько, староста й смаглий чорнявий горнi – представник, як виявилося, самого круглоiклiвського князя.

На перемовинах трiйцi з капiтаном Варана не було. Про що говорилося, так i не дiзнався. Батько звелiв йому стрибати до човна, i вiн стрибнув, i одразу сiв веслувати.

Усю дорогу до дому – майже день у путi – не промовлено нi слова.

Варан ждав будь-чого – ременя, палиць, ув'язнення в кам'яному пiдвалi з водою й пекучими медузами…

Нiчого не було. Мати посхлипувала, але слова докiрливого не сказала. А батько з того дня дивним чином вiджив – наче прокинувся. Покинув пити, возився з малими, навчаючи iх грамотi, спiвав на весiллях – можна сказати, стало все, як було перше…

Ось тiльки лiси, що застували небо, i перехрещенi далекi шляхи – прожилки на деревинi – iнодi снилися Варану, особливо восени, коли запах осiннiх плотiв стояв над мокрим берегом, i волога блискуча кора здавалася живою, погладь ii – iнстинктивно сiпнеться…

* * *

Батька не було вдома.

Малих теж не було – мати забрала з собою в поле. Усерединi присадкуватоi кам'яноi будiвлi панувала вогкiсть, хiба що згори не крапало, i за це дяка Імператору.

Перш за все Варан знайшов трохи сушняку у сховку (останнi запаси перед початком сезону!) i запалив вогнище. Засичали сирi дрова.

…Райдужне сяйво.