Вовча сить

Роксолана перейшла до iншоi зали, де разом iз Ахмед-пашею почала обговорювати макет iмарету й iнших будiвель бiля Авретбазару. Султанша вникала в усi деталi. З повагою i подивом дивився на неi будiвельник. Саме сюди евнух принiс на тацi папери. Роксолана вiдразу ж зламала печать – лист був вiд Сулеймана. Пробiгла очима, випросталася гордо i сказала Ахмед-пашi:

– Вiйсько султана взяло Будапешт! Нехай весь Стамбул, уся краiна знае про цю прекрасну перемогу! Я хочу роздати милостиню!

Коли в оточеннi охорони роздавала милостиню бiдним людям, сталося майже диво.

Якась бабуся в убогому украiнському одязi прорвалася мiж коней яничарiв iз плачем i з монетою-милостинею в руцi: «Настуню, дитино!» – бiля лектики султаншi впала.

А молода султанша голосно скрикнула, зiстрибнула з нош у дорогих шатах, у пилу на колiнах перед матiр’ю стояла, руки iй цiлувала… Мовчав натовп, iще нiколи не бачив такого, укотре розгубилась охорона, неможливо було передбачити вчинки дивноi султаншi.

Посадила Роксолана матiр у лектику, i, мовчки обнявшись, обидвi плакали по дорозi до палацу…

А в палацi у прекрасних палатах Роксолана розпитувала чисто прибрану, смертельно втомлену, здивовану, але щасливу матiр:

– Як же ви, мамо, мене знайшли?

– Тому що два еврейськi купцi зi Львова дiзналися про тебе, сюди мене привезли… – насилу розповiдала мати. Вiд подорожi й радостi болiло ii серце. – Спасибi iм. Хорошi вони люди.

– Я iх щедро нагороджу… І не тiльки дукатами. До мене вже приходили посли з Єрусалима, просили полегшити доступ до iхньоi святинi, Стiни плачу… Тому присягаюся, мамо, що або я, або моi сини подарують еврейському народу iхню святиню, – твердо сказала Роксолана.

– А як же ти, доню, замiж за чужу вiру вийшла?.. Батько помер. Не витримав такого сорому… Грiх це великий, донечко… – хитала головою мати.

– Бiдолашний батько… Знаю, що грiх… – залилася слiзьми Роксолана.

 – Та полюбила я чоловiка свого понад усе…

Помовчала матiнка, потiм знову запитала:

– А як же ти живеш з iншими його жiнками… У вас же тут гареми… Ой, сором який… – скаржилася знову сива матiнка.

– Вiн менi вiрний, як i я йому… – ласкаво пояснила Роксолана. – Тому що цей султан не такий, якi були до нього… Вiн мудрий i порядний чоловiк.

– Мудрий i порядний? Так що ж вiн землю своеi дружини спустошуе? Замучили нас татари.