Вовча сить

Узяла цей хрестик у руки… І побачила перед собою сумнi очi Богоматерi, хрест монастиря, бачила, як блискавка вдарила в дерево, пiд яким стояла вона з Сулейманом, i як вирувала внизу темна безодня моря…

Вранцi маленький Мустафа пiд наглядом евнухiв навчався скакати на конi. Роксолана вiдсунула вiконну запону i спостерiгала за хлопчиком з другого поверху.

Важким був цей погляд…

У руцi вона тримала чорний шовковий шнурок.

Падав дощ на землю християнську, що стогнала вiд Джихаду – священноi вiйни, яку вiв Сулейман.

Вiн iхав розкислою дорогою, оточений вартою, а за стiною дощу гiгантським змiем тяглося за ним величезне вiйсько, про розмiри якого можна було здогадатися iз шуму, що супроводжував його, подiбного до морського прибою: було тут i хропiння коней, i скрип колiс, i крики начальникiв, i тупiт нiг, i дихання сотень тисяч людей.

Падишах iхав на чорному, як нiч, конi, пiд зеленим прапором Пророка, з мечем Магомета. Воiни, яких обганяв султан, зi страхом i повагою дивилися, як на образ, на непорушну постать Сулеймана, що сидiв на швидкому конi, як висока кам’яна подоба кари Господньоi, не звертаючи уваги на дощ.

І були аги i пашi пишнiше одягненi, нiж iхнiй володар: нiякого металу, крiм твердоi сталi, не мав при собi, нiякого оздоблення не було на його одязi.

Сонце сiдало за обрiй. Султан мовчки стояв на пагорбi й дивився, як його моджахеди штурмували фортечну стiну. Хтось закидав хмизом глибокий рiв, а хтось уже дерся драбиною, падав, перелазив на стiну…

Навколо все було у вогнi й клубах диму.

Ревли гармати, кричали люди…

Сулейман застиг нерухомо, здавалося, не слухав гiнця, який, упавши ниць, доповiдав про хiд жорстокого бою. Нарештi, султан побачив, як вiдчинилися фортечнi ворота, як рвонула туди кiннота i як затрiпотiв на вежi зелений прапор…

І впав володар половини свiту на колiна помолитися Аллаху за перемогу.

Роксолана сидiла на тронi, поруч стояв Мустафа, пiдрiс Селiм, а на руках вона тримала немовля Баязеда.

Італiйський художник малював груповий портрет, милуючись усмiшкою султаншi, розмовляючи з нею своею спiвучою мовою, – Роксолана знала трохи i ii.

Втомлений Баязед вирвався з рук.

– Закiнчимо, дiти втомилися… – розпорядилася жiнка. – Дякую, синьйоре, чекаю вас завтра… Бiжiть… – звернулася вона до старших дiтей. – І слухайте вчителя Абдуллаха!

Дiти радiсно вискочили iз зали, а Баязеда забрала служниця.