Вовча сить

Густi гриви та хвости iхнiх негарних коней, «бакематiв», досягали землi. Багато весiльних гостей були вже в iхнiх руках – на арканах. Із передмiстя доносилося ревище худоби. Тут i там клубочився дим…

Степан на руках занiс Настю до церкви, зачинив дверi й побiг рятувати батькiв.

А Настя кинулася до iкони Богоматерi, впала на колiна, почала молитися, стискаючи до болю руки.

Сумно, як жива, дивилася на Настю Матiр Божа з Немовлям на руках.

Гарячково задзвонив i раптом замовк дзвiн.

За спиною дiвчини щось ламалося, трiщало, вило, захлиналося.

Вона не оглядалася. Молилася…

Раптом на ii плече, на бiлу весiльну сукню опустилася чорна долоня з брудними нiгтями. Смикнула…

Дiвчина знепритомнiла. І в ту мить, коли падала на пiдлогу з вiнком на головi, в круговертi свiту, темряви та вогню iй здалося, що по щоцi Богоматерi скотилася сльоза.

Вели татари бранцiв Диким Полем, Чорним Шляхом ординським… Чорним звали тому, що бродило по ньому чорне нещастя, вбивство, грабiж, «чорна смерть» – чума, i чорнi вiд горя невiльники… І земля тут по природi чорна, а татарськi конi, витоптавши траву, вiдзначили на нiй чорну смугу шляху.

Стогiн i мука…

Полонених чоловiкiв гнали пов’язаних, а жiнок тiльки пiд посиленим конвоем. Хворого селянина, який не мiг бiльше йти, вбили на мiсцi. Інших «пригощали» ременями з вузлами для болю…

Настя в запиленiй бiлiй весiльнiй сукнi, у розiрваному черевичку, йшла на арканi за чорними татарськими мажами[1 - Возами.

], бiгла за дикими кiньми на ременi, непритомнiючи пiд регiт ординцiв… Пiт солоний заливав iй очi, червона кров стiкала краплями з ii нiжок на тверде корiння, на степову сон-траву.

Розпечене повiтря тремтiло, народжуючи мiражi – оманливi привиди степу…

– Денгiс! Денгiс! – раптом почулися крики.

– Море! Море, – прошепотiли змарнiлi вуста полонених. Перед очима Настi простягалася широка гладь води в червонiй загравi нового дня. Побачила бiлу вiд пiни хвилю морського припливу й почула його гучний, ритмiчний шум.

Усi зупинилися. Пожвавилися, зiтхнули так, нiбито тут закiнчились iхнi муки…

Повiльно увiйшла в воду, змочила обличчя. Хотiла попити, але не змогла.

– Солона?! – здивувалася дiвчина i раптом усмiхнулася. Побачив це старший iз татар, засмiявся, поцiлував: «Ай, красивий Хюррем! Усмiхнений Хюррем!»

Нескiнченним i загадковим було Чорне море. Як доля.

Страшна Кафа, столиця работоргiвлi, потопала в сутiнках.