Вовча сить

У великiй кiмнатi, де горiли свiчки, поважна жiнка навчала молодих дiвчат пестощiв. Учила на дерев’яних фiгурах. Хто роздягав свою колоду, хто вже сидiв на ii колiнах, хто нiжно i гаряче цiлував.

Це була школа невiльниць. Настуня i тут не сумувала – замiсть того, щоб роздягати свого «чоловiка», вона накрутила на його головi тюрбан немислимих розмiрiв. Наставниця тiльки головою хитала…

Удень сидiла в шкiльнiй кiмнатi на плетенiй рогожi, пiдiбгавши пiд себе ноги. Сидiла як усi, але вiдрiзнялася вiд iнших дiвчат.

Жадiбно слухала вчителя, поважного турка Абдуллаха, запитання йому задавала. І вiн, не приховуючи задоволення, щось читав iй зi священноi книги – Корану…

Коли переходили зi школи до спального будинку, Настя побачила крiзь залiзну огорожу, недбало забиту дошками, страшне видовище: на вулицi звивався вiд болю оголений невiльник у ланцюгах iз клеймом на обличчi, вистогнуючи тiльки два слова украiнською: «О Боже!.. Господи!» Саме зараз спускали на нього великих голодних собак…

Настя не змогла дивитися далi.

Ковтнула повiтря, притулилася спиною до огорожi.

– Що ж вони роблять? – прошепотiла.

– Так карають турки непокiрних, – байдуже сказала стара служниця-украiнка, прибираючи у дворi, i пiдiйшла до Настi.

– Якi вони жорстокi до нас… – здригалася Настя вiд стогонiв.

– Та й самi до себе, – мовила служниця. – Розповiдають, що наш султан Селiм, коли зайняв престол, убив своiх братiв i iхнiх синiв… Наказав iх задушити i спостерiгав за цим злом на власнi очi… Що iм раби.

Ми для них, як трава пiд ногами.

Не змогла Настя бiльше чути стогонiв, затулила вуха руками, присiвши на землю…

І вранцi знову жадiбно, як губка, вбирала кожне слово вже iншого вчителя, високого генуезця, який показував щось на великiй картi, де вже можна було помiтити обриси щойно вiдкритоi та завойованоi Америки… І знову Настя була невгамовна, запитувала, сперечалася, викликаючи усмiшку й iнтерес европейця.

Увечерi, коли всi вiдпочивали, читала арабську поезiю, потроху розбираючи невiдомi слова.

Раптом пролунав церковний дзвiн – Настя кинула книгу, занурилась у спогади, шепотiла молитву «Отче наш…».

І знову жадiбно вчилась, i шановний Абдуллах iз задоволенням давав iй книги, вiв iз нею особистi бесiди, дивуючись допитливому розуму чужинки.

День змiнював нiч, весна змiнювала осiнь.

…Уранцi крiзь щiлину дивилася – не могла вiдiрватися – на християнську церкву, яка стояла навпроти школи.