Вовча сить

І знову в покоi вбiг, вже не стукаючи, переляканий евнух:

– О султанше! Кажуть, що нашого повелителя вбили!

Потiм упав на колiна перед малим Мустафою:

– Тепер ви, о божественний Мустафо, наш султан! Яничари, якi люблять вас i поважають, величають вас! Вони вимагають видати iм Роксолану Хюррем та ii дiтей. Інакше всiх нас… І все тут спалять… Що робити?

– Геть, собако! – крикнув на нього Мустафа i вийшов перед Роксоланою, витягнувши свою маленьку шаблю.

Роксолана була перелякана на смерть. Судорожно притискаючи дiтей, вона дивно подивилася на хлопчика, що стояв перед нею i прислухався до крокiв у коридорi.

А вони наближались, як i збудженi голоси людей.

Дверi вiдчинились, i на порозi з’явився Сулейман, увесь закривавлений. Кинувся до Роксолани i дiтей.

– Усе позаду! – сказав султан. – Вони кинули зброю i вимолюють прощення…

…Сидiли удвох на березi неспокiйного моря. Догоряли вогнища, стихала нiч.

– Що ти зробиш iз ними? – запитала Роксолана.

– Передам у вiйськовий суд. Усiх iх буде страчено.

Можна помилувати злочинця i навiть убивцю, але не можна помилувати вiйсько, що враз учинило бунт. Їх трупи кинуть собакам.

– Це жорстоко, Сулеймане!

– Але справедливо. Народ, який змилуеться над бунтiвниками, що повстали проти влади, даноi самим Аллахом, сам буде розтерзаний голодними псами.

Роксолана затулила обличчя долонями:

– Сьогоднi найстрашнiший день у моему життi. Знаеш чому?

– Чому?

– Тому що я сьогоднi побачила майбутне своiх дiтей. Як тiльки Мустафа сяде на престолi, моiх дiтей задушать? – Голос ii зривався.

 – Скасуй закон Фатiха!

Султан обiйняв ii:

– Цього не можу зробити… Адже це вирiшуе рада улемiв пiсля смертi султана. Але поки я живий, не бiйся за дiтей.

Роксолана випросталась i сказала рiзко:

– Ти бездушний i жорстокий! Ти вважаеш себе центром свiту! Думаеш, усе зникне пiсля твоеi смертi? Але дiти залишаться! Навiщо я iх народжувала?

У свою чергу випроставсь i Сулейман. Вiн сухо мовив:

– Хiба можна так говорити iз султаном? Султан думае про долю держави.

Мусить бути кiлька спадкоемцiв, тому що е хвороби, нещаснi випадки… А коли вибирають на престол старшого з тих, що вижили, тодi решта вирушають у царство вiчного блаженства… Така доля у синiв султана. Мектуб – так заведено… Інакше брат пiде на брата, i вiйни знищать державу… Розумiеш? Сумно, що ти думаеш про дiтей бiльше, нiж про чоловiка. Тому що дiти вмирають, народжуються, а чоловiк один. Тим бiльше, якщо вiн – султан.