Вовча сить

Роксолана дивилася на нього з подивом, нiби вперше вiдкрила в ньому щось небачене. Потiм вiдвернулася, спрямувавши погляд на море.

Мовчала. Сутенiло море, нескiнченне i загадкове.

Хвилi раз по раз розбивались об берег, розпадаючись бiлою пiною.

Уперше за багато рокiв Роксолана i Сулейман сидiли поруч вiдсторонено. Кожен думав про свое. Нарештi жiнка сказала:

– Дозволь менi здiйснити паломництво у святi землi, в Мекку, хочу помолитися перед труною Пророка. Подякувати йому за сьогоднiшне твое спасiння, за твою мужнiсть.

Хочу попросити вибачення за моi грiхи, якi були i ще, може, будуть…

Султан зважив ii слова i холодно вiдповiв:

– Це мудро. Непотрiбнi розмови про тебе вщухнуть. Усi правовiрнi будуть хвалити розум i благочестя твое.

– Я хочу взяти з собою своiх дiтей, Мустафу. Нехай будуть ближче до Пророка.

– Бережи iх… Це дуже важка i небезпечна подорож, через пустелi та гори. Там i розбiйники, i звiрi дикi. Я тобi дам хорошу охорону.

Розмовляли, не дивлячись одне на одного.

Море розбивалося бiля iхнiх нiг.

Гори, випаленi вулканiчним вогнем, пiдносилися до неба. Кам’яна пустеля дихала жаром. Попереду йшов бедуiн у бiлому бурнусi, за ним Роксолана, Мустафа, охорона. Люди були виснаженi, на жiнцi подерся одяг, але вона вперто йшла вгору.

Увечерi на кам’яному плато розбили табiр. Потомленi люди, всi, окрiм варти, спали, а Роксолана сидiла, дивлячись на тривожно-кривавий захiд сонця. Потiм перевела погляд на сплячого Мустафу.

Наставала нiч. А вранцi Роксолана, з чорними колами пiд очима через безсонну нiч, сказала Азi яничарiв:

– Я хочу пiднятися на вершину цiеi святоi гори.

Помолитись. А ви залишайтеся тут.

Упав на колiна мужнiй воiн:

– Даруйте, могутня султанше Роксолано Хюррем, великий султан наказав супроводжувати вас усюди… І ви до того ж утомилися… Чи не краще повернутися в табiр, де вас чекають дiти…

Але Роксолана була непохитна:

– Тут уже недалеко.

Коли вона вiдiйшла досить далеко, Мустафа скочив на ноги i кинувся за нею.

Дорогу йому хотiв перепинити ага, але спритний царевич вислизнув iз його обiймiв i гнiвно крикнув:

– Як ти смiеш! Я пiду з Роксоланою! А вам наказую чекати нас тут!

Султанша зупинилась i мовчки чекала хлопчика. Стражник низько схилив голову перед спадкоемцем престолу…

Коли дерлися на вершину ледь помiтною стежкою, Роксолана увесь час поглядала на хлопчика, який спритно пiднiмався, чiпляючись за гостре камiння.

Над ними висiло небо, вицвiле вiд спеки.