Вовча сить

Кружляв орел. Пiд ними розкинулися дикi скелi найрiзноманiтнiших форм i кольорiв – нiбито якийсь гiгантський скульптор створив тут образ первозданного хаосу.

Усе ближче до вершини… Раптом зблiдла Роксолана – оступилась i зрушила камiнь, який ударив по руцi хлопчика. Вiн закричав, утратив рiвновагу i покотився до краю прiрви. Але в останню мить учепився однiею рукою за гострий камiнь. Друга його рука i ноги ковзали гладенькою скелею, не знайшовши опори.

– Роксолано… – крикнув. – Роксi…

А султанша стояла нагорi, нерухомо.

Секунди перетворилися на вiчнiсть. Заплющила очi. На ii обличчi вiдбивалася страшна боротьба, яка вiдбувалась у душi… Вона насилу розплющила очi – у них був вираз смертельноi муки.

– Допомо… – кричав хлопчик, не маючи можливостi видертися на плато. Камiнь пiд його рукою хитнувся…

Подивився на Роксолану – очi iхнi зустрiлися. Здригнулася. Вона кинулася до Мустафи, в останню мить схопила його, притягла до себе. Обiйняла, пригорнула до грудей…

Коли спустилася вниз, запитала бедуiна-провiдника:

– На цiй горi живе дервiш, який передбачав появу султаншi Мiсафiр.

Де його знайти?..

Ішла кам’янистою стежкою до дервiша сама. Вечорiло… Божий старець молився у своiй печерi, посеред якоi горiло багаття. Сиве волосся дервiша дiставало до нiг, а занедбанi нiгтi були схожi на кiгтi орла. Привiталася з ним i запитала, опустивши очi, як молiльниця:

– Ти, Божий старцю, лiкуеш хворе тiло i хвору голову? Ти пророкуеш майбутне?

Старець пiдiйшов, пильно подивився на неi, в ii очi.

Свiт закрутився перед Роксоланою… Прийшла до тями, коли вже сидiла на кам’янiй лавi, а старець щось кидав у вогнище.

– Ти знаеш, хто я? – тихо запитала його Роксолана.

– Знаю, о, султанша Мiсафiр… Ти – наймогутнiша з жiнок свiту.

– Знаеш, що мучить мене, рве мое серце?

– Знаю, дочко моя.

– Так скажи менi… Що буде з дiтьми моiми?.. Чи Мустафа, син Сулеймана, сяде на престолi батька i дiда свого?

Обличчя старця спохмурнiло. Кинув у вогонь iще якiсь зернятка:

– Дивися сюди…

У бiлих клубах диму, у вiдблисках вогню почали з’являтися перед Роксоланою невиразнi видiння, якiсь обриси предметiв, людей…

І чуе голос Роксолана, чи старця, чи когось iншого, слова якого, вiдлунням повторюються в ii головi:

– Мустафа… син Сулеймана… законний спадкоемець його… не сяде на престолi… батька i дiда свого!.

.

– Чому? – чуе Роксолана свiй голос.

– Уб’е його могутня султанша Мiсафiр!

Роксолана знепритомнiла.