Візит до Імператора

А у мене iншого шляху не було… Так чи iнакше пришили б…

– Ти б пельку стулив… Хто, ти сказав, через жуйку повiсився?!

Антон потихеньку вiдiйшов убiк. Вiдвернувся лицем до стiни. Гаряча вода хльоскала по макiвцi.

* * *

…Не за один день. Повiльно. Довгi мiсяцi.

Тодi ще був час.

Уже пiвроку пройшло вiдтодi, як Оленка вийшла замiж. Їi живiт був, як величезний баскетбольний м’яч. Лихi язики теревенили, що весiлля трапилось «по зальоту», i радили Антоновi «не перейматися». Чи й не цяця…

Антон слухав.

Не кивав, але й не сперечався. Тiльки згодом, повернувшись додому, довго мив руки, вуха, тер милом щоки. Шкiра на обличчi скоро стала лущитися. Мама купила йому крем.

Мама дивилася нескiнченнi нуднi серiали.

Вiн iшов на шкiльний спортмайданчик i грав. Сам iз собою. До одуру. Закидав м’ячi у лисе, без сiтки, кiльце. Бив об асфальт. У темрявi. Наослiп. Грав.

– Ти хоч розумiеш? Якщо вилетиш з iнституту, тебе вiдразу загребуть в армiю!

Вiн слухняно ходив на лекцii. Нiчого не розумiв.

Сидiв, як бовдур.

Над ним смiялись – через зрiст. Обзивали «кишкою», «шпалою», а втiм, усiх баскетболiстiв дражнять однаково…

У шухлядi столу зберiгались iхнi з Оленкою фотографii – вiн iх чомусь не викинув. Ідiот.

Йому набридли маминi докори. Йому набридли серiали. Вiн розумiв, що сесii не складе.

Вiн не мав жодного друга.

Вiн був зайвий.

А мама у той день приготувала йому бутерброд з маслом та сиром. Заварила чай у маленькому термосi. І поклала яблуко.

Вiн про це не знав.

Вiн не вiдкривав сумку. Вiн тiльки тепер це знав.

Якби вiдкрив сумку – це яблуко втримало б його.

* * *

– Мел…

– Що?

Антон зрозумiв, що не може сказати фразу, яку приготував. Очi у Мела були темно-зеленi, в’язкi, а кросiвки бiлi, наче шкарлупа вiд яець.

– Я жалкую, – вимовив Антон. – Я каюся.

– У тiм, що погано грав?

– Нi… У тiм, що я…

І замовк.

– Ну? – ледь помiтно пiдморгнув Мел.

– Я мерзотник! – майже викрикнув Антон. – Я зрадник…

– І що? – Мел посмiхнувся.

Антон мовчав.

– Не мае значення, – сказав Мел. – Я тобi не суддя. Зараз у тебе едине завдання i едина думка в головi: як би закинути м’яч у кiльце. Це едина розрада, яку я можу тобi запропонувати… І будь задоволений: iншим i така втiха недоступна.

* * *

Сенс його слiв дiйшов до Антона набагато пiзнiше.

Поле для гри було мiсцем, що замiнювало життя, а душова – аналогом смертi. Символом вiдчаю.

Пiд час гри вiн думав тiльки про м’яч.