Візит до Імператора

Тiльки про те, як позбутися захисника-опiкуна i «запропонувати» себе розiгруючому. Як зробити свiй пас найточнiшим. Як обвести. Як вiдiбрати. Як закинути.

Буденна загибель, що чатуе на нього пiд час результативного кидка, перестала лякати. Тiльки вогнемет, як i ранiше, наводив жах, хоча вогнеметами i Людовик, i Мел користувалися досить рiдко. На очах у Антона одного разу спалили Сашка, а тодi – Вову. Сам вiн досi уникав подiбноi долi.

Зате в душовiй вiн завжди пам’ятав, що трапилось. У душовiй вiн завжди думав про матiр та про червоне яблуко на днi спортивноi сумки.

Стояв обличчям до мокрих кахлiв, слухав, як перемовляються хлопцi у кабiнках поруч, бачив зелений двiр пiд ногами – i обличчя матерi, коли вона дiзналась.

Оленку майже не згадував.

Вона, напевне, вже народила. А може, минув лише один день… А може – сто рокiв. І там уже нiкого немае, нiкого, хто його знав. І отже, мати вже вiльна вiд…

А може, це вже назавжди.

– Слухай, Сашко…

– Чого?

– А що тi козли, в армii… що вони з тобою робили?

– Вiдчепись.

 – Сашко вiдразу вiддалився, похнюпився та спохмурнiв.

– Ти розумiеш, – сказав Антон, ковтаючи гарячу воду. – Мене, напевне, нiхто… Я з тих, хто «через жуйку повiсився». Тiльки не вiшався я. Я…

– Усяк бува, – сказав Сашко. – Он, Славко-молодший також. У нього батько був бiзнесменом. Славко у Англii, у коледжi… так йому, бач, набридло. Обрав волю. І ти обрав волю. Ну, i я тут, разом з вами. Через цих козлiв.

– А у тебе мати залишилась?

Сашко подивився вгору, не мружачись пiд струменями води, наче очi в нього були скляними:

– Хоч би справедливiсть була… А так – нiякоi справедливостi.

Людовик мене помiняе, хай тiльки щось… Я йому казав – ви ж про мене все знаете. Я ж не з жиру, а вiд вiдчаю… А вiн мене – ну то й що…

* * *

– Що з тобою, Тошо?

Антон мовчав.

Ось уже другу гру вiн вiдверто саботував. Упускав м’яча. Мазав iз вигiднiших положень. Слiдкував за грою з байдужiстю, ходив по майданчику пiшки, наче стороннiй спостерiгач.

– Що з тобою, ти перехотiв грати? Набридло? Готовий розлучитися з хлопцями – i зi мною?

– Так, – сказав Антон.

– Що?!

– Я готовий пiти на загальних пiдставах, – вимовив Антон, дивлячись поверх голови Мела. – Це було б справедливо.

Мел помовчав. Узяв Антона за плече; його дотик був, як пестощi величезного богомола.

– Ти щось знаеш про справедливiсть? Подiлись зi мною. Я от не знаю.

* * *

– Це Данилко, – сказав Людовик. – Чудово грае у нападi.