Візит до Імператора

Паросток був жорсткий, упевнений, фiолетового кольору. Я зрадiв.

Настав травень; у повiтрi чiтко пахло канiкулами, а контрольнi – четвертнi, пiдсумковi, рiчнi – падали одна за одною. Я трошки вiдволiкся вiд музики i квiтництва, а паросток тим часом лiз i лiз, випускав листя, воно було чудовоi рваноi форми i прекрасного пурпурового кольору. Менi здавалося, що я от-от побачу рослину, що свого часу виявилася менi не по кишенi.

У квiтковий магазин я зайшов вiдтодi лише раз чи два. Продавець упiзнав мене; знайомоi бабусi на розi не було.

Нарештi квiтка викинула бутон – чорний, як сажа. Зовнiшнiй бiк пелюсток був покритий нiжним велюровим пушком. Я ходив довкола нього, нiби кiт навколо вiдерця зi сметаною.

На той час шкiльна чверть, а з нею i навчальний рiк, пiдiйшли майже до завершення. У класi жваво обговорювали плани на лiто; ми з батьками збиралися в липнi на море. Уже можна було купатися в рiчцi, ми з пацанами часто бiгали пiсля урокiв на пляж – освiжитися потай вiд батькiв…

Бутон на квiтцi староi нiби дражнив мене.

Нiяк не хотiв розкриватися. Я вже готовий був чепiрити його ножем – хоч на мить – i подивитися, що там всерединi. Якого вiн хоча б кольору. Була б це звичайна квiтка – я так i зробив би, але це була унiкальна в своему родi рослина, i я боявся ii пошкодити.

У день останнього дзвiнка ми з хлопцями допiзна ганяли у футбола на шкiльному стадiонi. Коли я повернувся, мама трохи мене насварила, а я злегка образився i для бiльшого увиразнення цiеi образи вирiшив замкнутися у себе в кiмнатi.

Оскiльки ж спати не хотiлося, почав гортати альбом.

Такi альбоми були у всiх хлопчакiв нашого класу. Чи майже у всiх. Ми малювали – найчастiше перемальовували з плакатiв i один у одного – рiзноманiтних чудовиськ i страхiть, з хвостами i без, волохатих i голих, з язиками роздвоеними i цiльними, шпичастих, покритих слизом i неймовiрно лютих. Був у нас такий собi Колька, який вважався художником i вигадував отих монстрiв «з голови», за допомогою тiльки кульковоi ручки i власноi фантазii; отож у Кольки я й перемалював напередоднi довгомордого маслакуватого виродка i зараз узявся розфарбовувати його фломастерами.

Пам’ятаю – вiкно було вiдчинене. Був той чудовий вечiр, коли хочеться чогось небуденного. Пiд вiкном шелестiли, як живi, тополi. Пролетiв кажан – вочевидь, з тих, що жили на горищi в сусiдньому будинку. Осяяний iдеею, я додав Кольчиному монстровi крила, як у кажана.

Вийшло непогано.