Візит до Імператора

– А це Людовик.

Людовик сидiв на камiнцi у тiнi паркану, що похитнувся. Окуляри в тоненькiй гнутiй оправi раз у раз зсовувались йому на нiс, i вiн час вiд часу закидав голову, щоб повернути iх на мiсце. Антон не мiг вiдвести очей вiд цих окулярiв – його нiби тягли за погляд, немов за ниточку. Людовик посмiхнувся та пiдморгнув крiзь каламутне скло, i вiд цiеi посмiшки i цього пiдморгування у Антона дрижаки пiшли по шкiрi.

– …А це м’яч.

Помаранчевий м’яч дзвiнко пiдстрибнув, i Антон машинально спiймав його.

Вiдчув пухирцi на гумовiй поверхнi – знайомий дотик, що нагадав про щось добре. Щось iз давнього славетного часу.

– Сашко у нас грае з Людовиком, а ти будеш грати зi мною. – Той, хто стояв за спиною у Антона, вийшов нарештi на свiтло. Пiдняв голову, мружачись подивився на небо:

– Ну й пекло сьогоднi… Ну, пiшли.

Вiн називався Мелом, був невисокий – у всякому разi, порiвняно з Антоном i Сашком. Був одягнений у помаранчеву футболку з жовто-бiрюзовим малюнком на грудях: натюрморт iз двох груш i неприродно синьоi сливи.

Його джинси були пiдкоченi до щиколоток i вiдкривали погляду величезнi бiлi кросiвки.

– А ось наше поле. Подобаеться?

Баскетбольний майданчик був повнiстю вкритий снiгом. Снiг – шар завтовшки в палець – пiдтанув i застиг, i це було неприемно, бо зверху палило невидиме, але вiд цього не менш зле сонце. А снiг лежав.

– Ну от, хлопцi, – Мел посмiхнувся, вiд його посмiшки Антон вiдчув чомусь спокiй.

– Розминайтесь, пристрелюйтесь, а ми з Людовиком подивимось… Давай, Антоне, смiливiше.

Немае нiчого бiльш дивного, нiж грати у баскетбол на спеченому снiгу. Час вiд часу кросiвки ковзали; довготелесий Сашко дозволив Антону трiшки постукати м’ячем, пробiгтися, кiлька разiв кинути зi штрафноi в кiльце – а потiм вони стали у центрi, вiч-на-вiч.

Сашко взявся вiдбирати у Антона м’яч i майже вiдразу вiдiбрав. І рвонув до кiльця – Антон не встигав за ним; кидок – м’яч забився в сiтцi. Сашко посмiхнувся нервово, потiм озирнувся чогось на Людовика i Мела, що сидiли мовчки у тiнi:

– Ану, давай ще…

Вони кружляли по майданчику, забувши про снiг пiд ногами й невидиме сонце над головою.

Сашко був, напевне, професiонал; Антон був готовий перервати гру, опустити руки й здатися.

У якийсь момент лице Сашка опинилось дуже близько, Антон почув iдкий запах поту i плутанi слова:

– Сачкуеш… Грай! Вiн же дивиться! Грай, сука!..

Антон озлився.