Візит до Імператора

Розкрив Сашка оманним рухом, нарештi вiдiбрав м’яча, повiв по льодовому полю, i з кожним ударом об бiлий спечений снiг до нього повертались i навички, i рефлекси, i радiсть Гри.

Вiн навiть встиг здивуватися.

Чужий подих за спиною; Антон крутнувся, обвiв Сашка i кинув м’яч у кiльце – так яблуко кладуть у кошик. Помаранчевий шар прослизнув у сiтку, немов маслом намащений.

З боку глядачiв долинули декiлька оплескiв. Антон озирнувся; Мел аплодував. Людовик посмiхався, виблискуючи скельцями окулярiв.

– Молодець, – сказав Сашко. Його волосся пасемцями прилипло до скронь. – Давай ще…

І вони грали ще. Сашко закинув два м’ячi, Антон три, причому один з них – майже з середини поля. І кожного разу, коли обличчя Сашка з’являлось поруч, Антон чув плутане:

– Грай… Не фiлонь…

Нарештi м’яч, вiдскочивши вiд колiна Сашка, покотився прямо пiд ноги глядачам. Людовик притримав його гостроносим черевиком, подивився на Мела, перевiв погляд на Антона i Сашка, якi зупинилися за п’ять крокiв вiд них.

– Йдiть, хлопцi, – сказав Мел. – Антоне, познайомся iз командою.

Сашко пiшов уперед, Антон слiдом. Обiйшли дерев’яний паркан; Антону було важко втриматися, щоб не обернутися до Мела з Людовиком, якi так i сидiли у смугастiй тiнi нещiльно пригнаних дошок.

Сашко облизнув губи:

– Ти… Гарно граеш. Тiльки не сачкуй. Був тут один до тебе… Грай, коротше, лише у повну силу. Зрозумiв?

– Та я й граю у повну, – сказав Антон. – Я тiльки…

– Нiкому не цiкаво, – сказав Сашко.

– Не встиг, – сказав Антон. – Кандидат.

– Мел нiкого нижче майстра не бере, – сказав Сашко. – Ти, напевне, все ж таки дуже фартовий. Пруха тобi… Тiльки не трусись. Тут ще непогано, якщо звикнеш.

Антон озирнувся. Поруч, метрах у десяти, двома тiсними групками стояли хлопцi – з тих, чиi голови пливуть над натовпом зазвичай. Четверо у жовтих майках i четверо – у зелених.

– Привiт, – сказав стрижений. – Це твоя.

– Антон, – сказав той, простягуючи руку.

– Вова, – сказав стрижений.

У них у всiх були вологi долонi. І мiцнi, без задньоi думки, потиски.

– Артур…

– Ігор…

– Костя…

Сашко кивнув своiм. І тi також пiдiйшли знайомитися:

– Олег…

– Славко…

– Я також Славко…

– Дiма…

Усi вони стояли, переминаючись з ноги на ногу.