Візит до Імператора

Дивились, як Антон стягуе бiлу футболку, як вдягае зелену майку, що пахне… чим?

– Отже, гратимемо разом, – сказав Вова, й було видно, що йому нiяково.

– Еге ж, – сказав Антон.

– Ти за кого грав?

– За юнацький «Зенiт»…

– Як це – за юнацький?

– Так… Я кандидат… Майстра не встиг отримати…

Хлопцi у зеленому перезирнулися.

– Вiн класно грае, – сказав Сашко. – Адже Мел його взяв.

– Ну так, – вiдразу погодився Вова. Як здалося Антону, з полегшенням.

– Пiшли, – сказав Сашко. – Час уже.

Антону здалося, що пройшло усього двi хвилини з того моменту, як Людовик сказав: «Добре, хлопцi, йдiть…»

І Людовик, i Мел сидiли на тому ж мiстi. У тiнi паркану.

– Готовi? – Мел посмiхнувся. У нього була гарна, щира посмiшка; Антону одразу вiдлягло, вiн несмiливо усмiхнувся у вiдповiдь:

– Ми ж… а тренування? Комбiнацii?

– Ми будемо грати гравцями, а не комбiнацiями, – суворо сказав Мел. – Я буду допомагати вам, Людовик – iм… Фолити не треба, жорстко грати не треба, свисток слухати треба, все iнше – сам побачиш.

 – І Мел кивнув, даючи зрозумiти, що час балачок минув.

– Будеш грати зi мною у зв’язцi в нападi, – пошепки сказав Вова.

– Але ж ми не тренувались, – заперечив Антон боязко.

Вова насупився:

– А ти роззуй очi й слiдкуй за грою. Я пiду в прохiд й витягну твого захисника на себе, а потiм вiддам тобi пас за голову, i тодi ти заколочуй зверху.

Людовик стулив губи й свиснув. М’яч злетiв; команда Людовика рвонула в атаку сильно i злагоджено.

Антон розгубився на мить – Вова штовхнув його в спину, крикнув щось нецензурне, тодi Антона немов ввiмкнули: вiн побачив м’яч, що бив у наст пiд широкою долонею хлопця з цифрою «п’ять» на жовтiй майцi, потiм побачив Сашка, який очiкував на передачу, а потiм побачив усю гру – колiщатка та шестернi, готовi зачепитися одне за одне, i ось механiзм команди суперникiв починае рухатися, i ось уже Сашко атакуе кiльце, що захищають, здаеться, Костя з Ігорем…

Кидок зiрвався. Костя перехопив м’яч, вiддав передачу Ігорю, а той Артуру; Антона перекривав захисник з номером «шiсть» на майцi, його iм’я Антон не пам’ятав.

Слiд було позбавитися опiки якомога швидше; Вова чекав на пас, й Артур вiддав йому пас, але Сашко – це був Сашко! – вистрибнув i перехопив м’яч, i рвонув до кiльця, танцюючи, обводячи захисникiв, вiддав пас комусь зi своiх i отримав передачу у вiдповiдь, знову вистрибнув…

Бiчним зором Антон бачив, як Мел змахнув рукою.