Зло не має влади

 – Вони вже вимкнули слухавку! У кращому разi – тебе пошлють…

– Куди? – зацiкавився Максимiлiан.

– Пояснити?

– Не треба… Як говорив один чоловiк, нiхто не може мене послати – це я посилаю… Як гадаете – вони в парку чи втекли вже?

Я розтулила рота, аби сказати, що грабiжники не тiльки втекли, а й устигли здати телефон своему перекупниковi. І цiеi митi в глибинi парку, за живоплотом, закричали так, що ми з Риткою аж пiдстрибнули!

Перехожi витягнули голови. Дехто злякався. Максимiлiан доторкнувся до мого плеча.

Я озирнулася й побачила хлопця, який летiв алеею з витрiщеними очима та волав як несамовитий. Намагався зiрвати з себе футболку й на бiгу роздер ii майже навпiл, а за ним i другий мчав – схоже, його нудило. Вони пробiгли повз нас, один врiзався у стовп, другий перекинув урну та звалився сам, тодi пiдхопивсь, i обидвое помчали кудись iз тупотом та воланнями.

– Невже… вони? – не вiрячи собi, запитала Ритка. – Тi самi… А що з ними?

Ми з Максимiлiаном перезирнулися.

– У них проблеми… – вкрадливо сказав некромант.

 – Лиходiiв покарано, але телефон, на жаль, не повернути. Лiно, уже пiзно… Чи не провести вас додому, дiвчата?

* * *

Ритка взагалi-то зовсiм не дурепа. Але, здаеться, вона закохалась у Максимiлiана за тi двадцять хвилин, що ми йшли вiд парку до нашого двору. Забуто вже було навiть про мобiльник: Максимiлiан вiшав Ритцi локшину на вуха, а вона радо сприймала все це й сама щось теревенила (навiть, по-моему, цитувала якiсь вiршi). На мене Максимiлiан взагалi не дивився.

На щастя, у дворi нам зустрiлася Ритчина мама. Вона хвилювалася, бо доньчин мобiльник не вiдповiдав. Ритка взялася виправдовуватись, мати повела ii додому, лаючи та спiвчуваючи одночасно. Ми залишилися вдвох iз Максимiлiаном.

– Присядемо? – вiн кивнув на лаву перед пiд’iздом. Пам’ятна лава: на нiй я розмовляла з Обероном, i вiн уперше розповiв менi про Королiвство. На нiй зустрiла Гарольда, молодого королiвського мага, коли той прийшов у свою чергу кликати мене на допомогу.

І ось тепер – Максимiлiан.

– Що ти зробив… у парку?

– Та просто перетворив на блощицю той нещасний мобiльник! Знаеш, на таку велику блощицю, за вагою i розмiром – один в один… – Макс презирливо скривився.

– Отже, ти можеш перетворити мобiльник на блощицю… Що ж iще ти можеш? Тут, у нашому свiтi?

– Дещо можу, – йому було приемно на мене дивитися, йому подобалось, як я борюся зi страхом. – Я ж бо дуже серйозний маг, Лiнко.