Зло не має влади

Ритка теревенила, робила круглi очi, давала менi прослухати мелодii, переглянути вiдео, яке сама зняла, – непоганi клiпи, але дуже довгi. Ритка пояснила, що в ii мобiльнику е чiп iз додатковою пам’яттю i можна знiмати майже справжнiй фiльм…

У розпал Ритчиних пояснень я раптом почула тупiт.

Вони налетiли ззаду – двое пацанiв, обом – десь по шiстнадцять. Один свиснув менi просто в обличчя, другий цiеi митi вихопив у Ритки мобiльник. Вона закричала (в тому криковi було бiльше обурення, анiж переляку), а грабiжники вже мчали далi алеею, i, як на грiх, нiкого не було поблизу…

Ми, не змовляючись, кинулися навздогiн.

Добiгли до мiсця, де алеi розходилися вiялом, i зупинились. Ритка ридала ридма. Якась жiнка пiдiйшла, запитала, що трапилося; довiдалась i заходилася лаятись на всi заставки. Вона бачила, виявляеться, хлопцiв, якi бiгли, вони перестрибнули через живоплiт у кiнцi алеi – iх уже й слiд давно прохолов.

У парку темнiшало. Закоханi цiлувалися на лавах, компанii пили пиво, на нас дивилися зацiкавлено й спiвчутливо, та допомогти нiчим не могли.

Навiть не намагалися.

Ми сiли й собi. Ритка ревла на повен голос. Я сама ледь не плакала – було дуже кривдно й гидко. Паскудно на душi через власну безпораднiсть.

Якби оце в Королiвствi хтось посмiв пограбувати мою подругу! Там у мене був посох, я вмiю вбивати поглядом… Напевно, вмiю, правда, не пробувала. Принаймнi оглушити ворога менi до снаги. А тут… Я навiть нiчим втiшити Ритку не можу. Яка тут може бути розрада?

Цiеi митi я побачила, що алеею ще хтось прогулюеться.

Попри теплий вечiр, вiн був весь у чорному: чорна сорочка з наглухо застiбнутим комiром. Чорнi вельветовi штани. Чорнi кросiвки. Вiн зупинився навпроти нашоi лави та вдав, начебто щойно помiтив нас. Вклонився церемонно, як танцюрист:

– Добрий вечiр, дiвчата… Що трапилося?

Я обiмлiла. Я, виявляеться, дуже чекала, щоб вiн з’явився знову, й тепер страшенно зрадiла… i злякалася. Я тепер дуже боялася його, клятого Максимiлiана…

– Мобiльник вiдiбрали, – сказала я якомога байдужiше.

 – У Рити.

Вiн сiв поруч – iз Ритчиного боку:

– А номер ти пам’ятаеш?

Номер був простий i стильний – Ритка ним пишалася. Перш нiж я встигла втрутитися, вона продиктувала Максимiлiановi десять цифр; вiн витяг iз кишенi свiй старенький телефон i, щось безупинно бурмочучи, почав натискати кнопки.

Звiдки в нього телефон? Звiдки вiн узагалi знае, що таке мобiльник?!

– Навiщо? – я хотiла промовчати, але не втрималася.