Зло не має влади

Некромантам вiрити не можна!

А що робити, коли виявиться, що Максимiлiан не збрехав? А раптом Королiвство справдi оточене ворогами, а Оберона чомусь немае на мiсцi?!

Вiн сказав: «Сарана за три переходи вiд столицi…» Отже, поки мама репетувала на начальника, поки авто мчало геть вiд табору, поки я теревенила зi Стеллою… У Королiвствi час швидше спливае… За цi кiлька годин, напевно, столицю вже взяли, орда пустельних варварiв розкачала ii на колоди, залишилося саме камiння та пилюга. Все пропало, Королiвства бiльше немае!

Якоiсь митi менi зробилося так порожньо й тужно, як бувало всього кiлька разiв у життi.

Нi про що бiльше не думаючи, я подалася на кухню. Щось кричали Петрик i Дмитрик – я не чула…

Клацнув вимикачем електричний чайник. Я раптом згадала: Максимiлiан! Коли маг переходить iз одного свiту в iнший – у його рiдному свiтi час завмирае. Якщо Максимiлiан ще тут, у нас, – у Королiвствi застигли комашки на льоту, завмерли рiчки й вiтер, i наступна мить усе нiяк не наблизиться…

А отже, е шанс.

Задзвонив телефон. Я кинулася до нього, цiлком певна, що це некромант. Зрозумiло, йому вiрити не можна, але…

– Алло! Лiнко?

Веселий хриплуватий голос у слухавцi. (Ритка, подружка й однокласниця.)

– Менi Макс дзвонив! Що там у тебе за iсторiя з недоумком опером?

– Та так… – промимрила я.

– Слухай, я зараз у парк iду! Пiшли зi мною, га?

Я затисла телефон плечем, пiдiйшла до вiкна в кухнi. Сонце, потроху схиляючись до заходу, з пекучого перетворювалося на лагiдне, й до смерку було ще далеко.

На всiх лавах сидiли парочки, малята облiпили дитячий майданчик, немов мурахи медовий торт.

– У парк? Е-е-е… Знаеш, у мене якось… треба валiзу розбирати, прання…

– Облиш! Не втече твоя валiза годинки за двi!

Зрозумiло, можна нiкуди не ходити, цiлий вечiр сидiти вдома та сумувати за Королiвством, думати: збрехав некромант чи нi. Можна битися головою об стiну – либонь, рiшення знайдеться саме. Можна ще раз подзвонити Стеллi… Якщо вона не пiшла куди-небудь у кiно зi своiм дорогоцiнним Сашком.

– Лiно? Ти заснула?

– Нi, – я прокашлялася. – То кажеш, у парк?

* * *

У парку було чудово, свiжо, але я майже вiдразу пожалкувала, що дозволила Ритцi себе умовити. Їй, бачте, купили новий мобiльник, вона наклацала сотню фоток i взялася менi показувати всi пiдряд. Ритка, ii брат, квiти, жуки на пiску, якiсь незнайомi люди, знову Ритчин брат – менi швидко все набридло, але сказати про це я не наважувалася.