Зло не має влади

Коли ти будеш у Королiвствi – зупиниться час тут, у тебе вдома.

– Я знаю.

– Всезнайко! – вiн гмукнув. – Я прошу тебе про одне: ходiмо в Королiвство. Сама все побачиш…

Вiдчинилося вiкно у нас на кухнi. Визирнула мама, глибоко зiтхнула та втупилася в нас iз Максимiлiаном.

– Лiно! – здаеться, мама навiть розгубилася. – Ми вже повечеряли! Ти йдеш додому?

Це означало: «З ким це ти сидиш? Вiн не схожий на пристойного хлопця! Подивися, який блiдий, мабуть, наркоман!»

– Іду! – гукнула я. – Зараз!

Мама причинила вiкно, але не пiшла – все на нас поглядала.

– Максимiлiане, – заради мами я намагалася здаватись безтурботною, – ти повiвся мерзотно. Просто сьогоднi. І пiсля цього хочеш, щоб я тобi довiряла?!

– Не довiряй, – вiн вiдвернувся, не приховуючи роздратування. – Не довiряй, залишайся вдома. А я можу сховатись i пересидiти. Королiвство менi не рiдне, навiщо я стараюся?

– Куди подiвся Оберон?

– Іди в Королiвство й про все довiдаешся.

– Король i великий маг не може провалитися, наче голка в щiлину!

– Ходiмо зi мною – сама побачиш.

– Ти мене заманюеш. Не пiду!

Вiн обернувся до мене. У його очах була така злiсть, що я аж вiдсахнулася.

– Ну й нехай! Поговорили – тепер iди вечеряй! Завтра вранцi, коли прокинешся, Королiвство лежатиме в руiнах. Бувай!

Вiн пiдвiвся й пiшов до виходу з двору. І було цiлком зрозумiло, що цього разу вiн не повернеться…

– Максе! – гаркнула я йому в спину.

Вiн навiть вухом не повiв.

– Зажди!

Вiн вийшов на вулицю. Мама знову вiдчинила вiкно. Не чекаючи, поки вона втрутиться, я бiгцем кинулася за Максимiлiаном (уявляю, який вигляд це мало збоку, але тiеi митi менi було начхати, хто що подумае).

– Стiй, некроманте!

Сусiдка, тiтка Свiтлана, яка проходила повз нас, глянула на мене з подивом. Максимiлiан повернув голову, але кроку не сповiльнив. Я пiшла з ним поряд; щоки в мене пашiли.

– Гаразд. Проведи мене у Королiвство – зараз! І якщо ти обдурив мене або ще обдуриш, або утнеш якусь штуку… начувайся!

Роздiл третiй

Катастрофа

У Королiвствi теж був лiтнiй вечiр. Я замружилася: пiсля сутiнкiв мого рiдного свiту призахiдне сонце слiпило очi. Ми з Максимiлiаном стояли на пагорбi; пiд ногами вгиналася смарагдово-зелена трава, де ховалися коники, схожi на фей, i феi, схожi на коникiв. Тяглися до неба сосни.