Зло не має влади

Тут зiбралися городяни з тих, хто все-таки зважився захищати свiй дiм замiсть того, щоб дати драла. Загiн копачiв iз лопатами кудись вирушав пiд командуванням мого старого знайомого – канцлера. Гачконосий не помiтив мене. Вiн усiм своiм виглядом демонстрував, що застарий для вiйськових операцiй, i, крокуючи поперед загону, навмисно тримався за поперек.

Я ледь проштовхалася до замковоi брами. І тут мене впiзнали вперше. Вусатий стражник протер очi:

– Маг дороги?! От удача! Як вчасно! Мерщiй до пана Гарольда! Вiн знае про вас? Йому вже доповiли?!

Йому не доповiли.

Тому коли я стала – в джинсах i з посохом – на порозi його кабiнету, вiн ледь стола не перекинув – так рвучко пiдхопився.

Вiн теж постаршав. Отакоi! Я познайомилася з ним, коли йому виповнилося сiмнадцять, i вiн був менi як брат. Пiд час нашоi минулоi зустрiчi йому було вже добряче за двадцять, вiн був одружений, мав сина… А тепер вiн вiдростив бороду й неабияк поширшав у плечах. Зрiлий, мiцний чолов’яга…

– Лiно! Це точно ти?

Вiн недовiрливо на мене витрiщився.

Потягнувся навiть до посоха, який стояв поряд, обiч крiсла. Я позадкувала. Гарольд махнув рукою моiм проводирям:

– Ви вiльнi! І зачинiть дверi!

Його рiзкий тон не припускав заперечень. Я звернула увагу: вiн звик командувати, звик, щоб йому корилися беззастережно.

– Це справдi ти? – повторив вiн вимогливо.

– Це я. Не мара, не привид.

– Звiдки ти взялася?

– Мене привiв Максимiлiан.

– Некромант?!

Я зцiпила зуби.

Здавалося, передi мною зовсiм незнайома людина. Володар. Суворий. Чужий.

– Доброго дня, Гарольде. Рада… тебе бачити, друже.

Вiн помовчав. Потiм з силою провiв рукою по чолу:

– Вибач. Бачиш, що дiеться…

Цей жест нагадав менi Гарольда – колишнього. Молодого. Друга.

– Бачу, – сказала я через силу. – Я прийшла, щоб допомогти.

Вiн пiдвiв очi. Я злякалася, коли побачила цей погляд.

– Лiнко…

Вiн щось хотiв сказати, але не наважувався. І ця його нерiшучiсть сипонула менi морозом по шкiрi.

– Гарольде, – я дуже старалася, щоб голос не тремтiв, – друже… Ти так вирiс, я тебе не впiзнаю… А як твiй син?

Вiн помотав головою i знову сiв за стiл. Поставив поруч посох. Кивнув менi, пропонуючи крiсло для гостей.

– Лiнко, дуже мало часу. Ти ось що… Коли я дам тобi мого хлопчиська й проведу вас обох туди… у твiй свiт… Обiцяеш подбати про нього?

– Що?!

Вiн дивився на мене мовби здаля – ледь каламутним, напруженим поглядом.