Зло не має влади

– Ми збираемося гiдно загинути тут i дати можливiсть нашим жiнкам вiдiйти якомога далi… Моему синовi п’ять iз половиною, у нього е власний меч, вiн хоче йти у бiй… Слухай, забудь. Я нiчого тобi не казав…

Я вдавилася невимовленими словами. Менi не раз доводилося виконувати в Королiвствi небезпечну роботу, боротися, ризикувати. Але такого я не чекала вiд мого доброго, прекрасного Королiвства…

І я поставила запитання, що хвилювало мене найдужче:

– Де Оберон? Де його величнiсть?

Вiн ледь зсунув брови:

– Хто?

– Оберон!

Вiн дивився, начебто пригадуючи.

Потiм владно пiдняв руку:

– Вибач, я не маю часу на розгадування ребусiв. За пiвгодини – вiйськова рада… Уйма ще не прибув?

– Гарольде, це не ребуси! – я задихнулася вiд обурення. – Де Оберон? Менi хоча б можеш сказати? Вiн живий? Що з ним?

– Я не знаю, про кого ти запитуеш, – зiзнався вiн, i в голосi почулося роздратування.

У мене пiдлога захиталася пiд ногами.

– Та що трапилося тут у вас?! Що Оберон мiг зробити, аби ти його так…

– Я не розумiю, про кого ти говориш! – вiн уже гнiвався.

 – Я не можу пам’ятати всiх твоiх знайомих!

– Гарольде! Я говорю про Оберона!

Вiн рвучко пiдвiвся:

– Все, годi. Я мушу готуватися до наради. Ходiмо.

* * *

Кiлька хвилин пiсля цiеi розмови я нiчого не чула, крiм гулу у вухах. Навколо бряжчало залiзо, тупотiли чоботи, ляскали дверi. Весь замок шумiв, наче лiс у бурю. Мене впiзнавали, гукали, запитували про щось. Я кивала у вiдповiдь, нi слова не розумiючи.

Далi почала пiдходити до всiх, кого пам’ятала, i запитувати: «Де король? Де Оберон?»

Вони дивилися на мене, нiчого не розумiючи, нiби зроду не чули цього iменi!

Все було, як у страшному снi. Я сiла на сходинку i вкусила себе за палець. Схотiлося прокинутись. Я в Королiвствi, де немае Оберона! Де нiщо про нього навiть не нагадуе!

Це була пастка. Якесь iнше, змiнене Королiвство. Максимiлiан привiв мене сюди обманом. Виходить, Гарольд – не Гарольд?… Замок – не замок?… А як же Музей Того, Що Варто Пам’ятати? Мiй портрет на гобеленi – теж не мiй портрет?!

Люди розбiгаються з мiста.

Мародери грабують покинутi будинки. Гарольд просить мене вiдвести його сина в мiй свiт i врятувати… Вони всi з’iхали з глузду! Збожеволiли – й забули Оберона!..

Зовсiм розгублена, я вийшла на сходовий майданчик перед входом до однiеi з веж. Вiтражне вiкно було розчахнуте навстiж – на захiд.