Зло не має влади

Там палахкотiла вечiрня зоря, червона й золота, химернi довгастi хмари свiтилися золотавим пурпуром. Видовище заворожувало; не вiрилося, що у свiтi, де е такий захiд сонця, Оберон мiг зникнути назавжди. Це якiсь лихi чари; може, ще не все втрачено?

Захiд перекреслив чорний птах. Нечутно вдарив крильми, завис просто навпроти вiкна. Я вiдсахнулася. Птах присiв на пiдвiконня. Заскреготiли по мармуру пазурi й тоi ж митi перетворилися на пальцi, що вчепились у край вiкна. Максимiлiан завис iззовнi, на руках, дивлячись на мене знизу вгору.

– Переконалася? Усе зрозумiла?

У мене за спиною сновигали люди, про щось перемовлялися. Некроманта, який висiв за вiкном, нiхто не помiчав. Я з острахом дивилася на нього: пiд нами було метрiв двадцять прямовисноi стiни, а далi – ще й рiв, утиканий загостреними кiлками.

– Чому ти менi не сказав?…

– А ти б повiрила?

Я притисла до себе посох, немов улюблену iграшку.

– Що це значить, Максе? Що з ним… трапилося?

– Розповiм усе, що знаю… згодом. Починаеться вiйськова рада.

І вiн розтулив пальцi. Я захлинулася: чорне тiло Максимiлiана полетiло вниз, на льоту скулилось i обернулося птахом. Птах летiв до заходу, каркнув щось у мiй бiк i подався геть.

* * *

Бальна зала, де святкували колись весiлля вiдразу чотирьох принцес, перетворилася тепер на залу вiйськовоi наради. Королiвський трон стояв порожнiй. Я глянула на нього – й вiдразу вiдвернула погляд. Навколо збиралася юрба, до стiн тислися стражники та придворнi.

– Його величнiсть король Уйма Перший Вегетарiанець! – проголосив слуга надтрiснутим, але гучним i врочистим голосом.

Заревли сурми. Двома колонами до зали рушили оброслi бородами кошлатi дикуни в одязi iз грубо вичиненоi шкiри, з браслетами й намистом зi звiриних зубiв, а де в кого телiпався на шиi пташиний череп. Обличчя iхнi вкривали шрами (хiба що на чолi в кожного не було написано «людожер», а так усе зрозумiло).

Далi ввiйшла тубiлка. Якась островитянська красуня: у ряснiй спiдницi з пальмового листя, в хутрянiй накидцi, прикрашенiй голками дикобраза (у всякому разi, так менi здалося). Їi чорне волосся стирчало догори – не знаю вже, яким чином його закрiпили, але завдяки цьому тубiлка нагадувала жорстку щiтку, поставлену сторчма. На босих ногах у неi дзвякали браслети з дзвiночками, руки, оголенi до самих плiч, були розмальованi вiзерунками.