Зло не має влади

У кожному вусi блищало по величезному дорогоцiнному каменю, праву нiздрю прикрашав камiнчик, трохи менший. Обличчя жiнки, розфарбоване бiлою та чорною фарбами, здалося менi дивно знайомим…

Останнiм увiйшов Уйма. Сурми заревли зовсiм уже пронизливо. Уйма був гладенько виголений, охайно пiдстрижений i вбраний у якусь шовкову хламиду, чорну зi срiблом. А в iншому – вiн не змiнився.

А коли вiн став бiля острiв’янки, вона недбало сперлася на його лiкоть. Гарольд пiдвiвся та привiтав iх обох – i я впiзнала… Фiлумену – пiдступну й примхливу принцесу, яку вiддали замiж за дикуна (видно, це iй пiшло на користь…).

Гарольд оглянув юрбу, побачив навершя мого посоха й поманив мене пальцем. Я пiдiйшла. Уйма озирнувся, i його жовтi очиська раптом стали круглими, як чупа-чупси.

Вiн нiчого не сказав. Ми обiйнялися на очах усiеi зали. Фiлумена, звичайно, теж упiзнала мене й вичавила якусь подобу посмiшки.

– Ти справдi вегетарiанець, Уймо?

– Я створюю новий образ, – вiн вищирив жовтавi гострi зуби.

 – Головне в полiтицi – правильно себе поставити. Жритраву!

І вiн так хвацько пiдморгнув, що менi вiдлягло вiд серця.

– Уймо, ти пам’ятаеш Оберона?

Запитання зiрвалося з губiв перш, нiж я встигла його втримати.

Вiн не встиг i рота розтулити, а я вже прочитала вiдповiдь у очах.

– Це хтось iз ваших?

Тягар, який ледь послабшав пiсля його посмiшки, знову налiг на плечi – в стократ важчий.

* * *

Почалася вiйськова нарада.

Як на мене, тут було забагато люду; радитися посеред великоi зали з юрбою не надто зручно.

Канцлер, демонстративно тримаючись за поперек, доповiв про пiдготовку замку до оборони. Стiльки-то викопано ровiв, таких-то завглибшки, таких-то завширшки. Стiльки-то забито кiлочкiв, аби стоноги об них спотикалися. Стiльки-то приготовано кам’яних ядер, стiльки-то катапульт встановлено на стiнi. Стiльки-то крупи, буряка й солоного м’яса запасено в замку.

Його нудна, дуже докладна доповiдь раз у раз перемежовувалася скаргами на те, що людей замало, коштiв бракуе, замок – це житло, а не фортеця (тобто не оборонна споруда), i вiн, канцлер, стара хвора людина: як вiн може в таких умовах за щось вiдповiдати?

Я дивилася, як ворушаться волоски в його гачкуватому носi, й згадувала, як цей-таки канцлер допитував мене, перелякану до смертi, коли я вперше потрапила в Королiвство.