Зло не має влади

)

Тим часом дверi вiдчинилися, вiдкриваючи напiвкруглий отвiр, i ми ввiйшли.

Максимiлiан позував, кажучи: «маленький замок». Зсередини вiн здавався куди бiльшим, нiж iззовнi. І вигляд мав досить лиховiсний – особливо якщо дивитися нiчним зором.

Попiд високим чорним склепiнням бiгали iскринки. Повiтря було напрочуд свiжим, як пiсля грози. Слiдом за некромантом я зiйшла гвинтовими сходами, проминула якийсь коридор i знову опинилася пiд вiдкритим небом – у внутрiшньому дворику з чорною альтанкою, схожою на розчепiреного павука.

Тут-таки було розбито клумбу з мiцними незнайомими рослинами – блiдi квiти подекуди зацвiтали, подекуди осипалися, а плоди, що дозрiвали натомiсть, нагадували волохатi кулаки.

Максимiлiан ворухнув пальцями. Я замружилася: над альтанкою спалахнула вогненна куля завбiльшки iз футбольний м’яч. Навколо посвiтлiшало.

– Що ти iстимеш? – Максимiлiан кивнув менi на крiсло з високою спинкою.

Я сiла. (Їсти хотiлося жахливо!)

– Я не iм жаб, летючих мишей, хробакiв та iншоi гидоти…

Максимiлiан лагiдно посмiхнувся:

– А як щодо млинчикiв iз варенням?

– Млинчики я iм, – повiдомила я поблажливо.

Максимiлiан свиснув. Згори – менi здалося, з неба – спустився на павутиннi великий волохатий павук. Зважаючи на те, як повiльно вiн розгойдувався, важив, бiдолаха, кiлограмiв iз п’ять.

– Накрити на стiл, – наказав йому Максимiлiан. – Млинчики, варення, фрукти, чай.

На ходу згортаючи павутину, той нечутно ковзнув у вiдчиненi дверi.

Я провела його поглядом. Максимiлiан мовчав; на мить зробилося так тихо, що я зачула голоси гiр навколо. Десь – дуже далеко – зривався зi скелi водоспад. Шумiв лiс на неприступному схилi. Нiчний птах спiвав тонким i чистим голосом – схожим на перегук дзвiночкiв.

– А сюди ж Сарана не дiстанеться… – сказала я з якогось дива.

– Можливо.

– Тодi навiщо? Навiщо набиватися Гарольдовi в союзники? Навiщо пертися до iншого свiту й витягати мене? Ти ж i так пересидиш тут, за кам’яною стiною, жуючи млинчики!

– Шукаеш, у чому мiй зиск?

Я глибоко зiтхнула.

Повiтря тут було, як молочний коктейль.

– Максимiлiане… де Оберон i що з ним трапилося?

Вогненна куля повiльно оберталася в повiтрi. Їi поверхнею перебiгали спалахи, й це було по-справжньому гарно. Максимiлiан примружено дивився на вогонь.

– Його забули, Лiно…

– Де вiн?!

– Я не знаю. Може, сам пiшов. Може, його витиснули з цього свiту… як вода витiсняе надувний м’ячик.