Зло не має влади

Але вже цiлком зрозумiло, що Королiвство, у якому забули Оберона, приречене й почне розвалюватися. Уже покладено початок, – Максимiлiан кивнув, начебто сам iз собою погоджуючись.

Мене охопив новий напад сум’яття. Вогненна куля то розжарювалася, то ледь не згасала. Тiнi вiд альтанки, вiд крiсел, вiд квiтiв тремтiли та стрибали.

– Розпадаеться тонкий свiт, – провадив некромант. – Руйнуеться чарiвна оболонка звичних речей. Звичайний, буденний свiт iще не встиг закостенiти, вiн хилитаеться, втрачае стiйкiсть.

А коли свiт втрачае стiйкiсть – завжди приходить Сарана…

При свiтлi вогненноi кулi його блiде обличчя здавалося жовтим; передi мною сидiв похмурий, дорослий, повнолiтнiй некромант.

– Сарана… я погано розумiю, що це таке. Одне знаю точно: вона змете тут усе! Зрiвняе з землею будiвлi разом iз мешканцями. Всi землi, до яких встигло дотягтися Королiвство, – острови з колишнiми людожерами, далекi береги, угiддя цих кумедних тварин – бебрикiв… Усе спустошиться, i простiр почне стискатись, як мiхур, iз якого потроху виходить повiтря.

І зiллеться в точку, – Максимiлiан стис великий i вказiвний пальцi, начебто давлячи мiж ними комара.

Я застигла, вiн же глянув на мене – й раптом засмiявся.

– Авжеж, так буде… І бiдолашному некромантовi залишиться тiльки втiкати назад за Вiдьмину Печатку. А там погано, Лiнко, ти знаеш. Там тепер царюе принц-чума.

Із темного отвору дверей вибiг павук. Я насилу втрималася, щоб не закричати на все горло: нерви в мене були, як надто туго натягнутi струни iграшковоi балалайки.

– Тому будь-що-будь слiд викручуватися, – бадьоро завершив Максимiлiан. – Перш нiж ми сядемо за стiл, я тобi хочу показати дещо.

Вiн пiдiйшов до клумб. Твердi стебла завмерли, мов неживi. Максимiлiан узяв дозрiлий плiд, схожий на волохатий кулак, i той охоче вiддiлився вiд куща.

– Що це таке, по-твоему?

Я знизала плечима. Максимiлiан струснув плiд – почувся глухуватий стукiт насiнинок.

– Це насiнинки правди, – сказав Максимiлiан iз торжеством.

 – Я знайшов у себе одне й виростив, зiбрав урожай, знову посадив… Ти пам’ятаеш, як вони дiють?

Я розламала суху оболонку плоду й побачила десяток круглячкiв, схожих на горошинки, – жовтих, зелених i сiрих.

* * *

Трапеза чекала на нас у великiй чорнiй залi. Вогненнi кулi висiли в повiтрi, начебто величезнi ялинковi iграшки, й полум’я перетiкало в них, як вода – тiльки не згори вниз, а навпаки.