Зло не має влади

Вони встигли вистрiлити – у ту цятку, де я висiла мить тому. Я рвалася, мов корок iз пляшки, вгору, вгору, i море вогнiв пiдi мною дедалi тьмянiло. Багаття смолоскипiв перетворилося на вогники, далi – на iскорки. Пустеля пiдi мною свiтилася вiд краю до краю – тiльки на сходi, куди рухалася Сарана, було ще темно…

Я захекалася й опинилась у липкому туманi. Виявилося, що це хмара; втiкаючи вiд стрiл, я забралася надто високо. Вуха моi вiдразу ж перетворилися на крижинки, в головi зашумiло – забракло повiтря. Не вистачало тiльки знепритомнiти i накрити кiлькох варварiв своiм невдатним тiлом, звалившись iз неба!.

.

Мене пiк сором. Його змiнила лють i врештi-решт перемогла страх. Я перекинулась у повiтрi, почала знижуватися. Ага, ви хотiли вiйни? Ви ii зараз отримаете!

Знову наростав рокiт. Іскорки ставали вогнями, вогнi росли й росли, полум’я смолоскипiв рвалося в небо. Важко ступали стоноги, погойдувалися в сiдлах вершники. Менi назустрiч повернулися сотнi пласких облич – вони чекали на мене!

Клубок вогню зародився в моему животi, пiднявся до грудей, побiг по лiвiй руцi, нiби по каналу, перелився в посох.

Назустрiч здiйнялася сотня стрiл; я вдарила у вiдповiдь потоком трiскучого, злого полум’я. Крикiв не почула, все поглинало рокотiння, але там, унизу, зчинилося сум’яття – кiлька вершникiв вивалилися iз сiдел. Я вдарила ще раз, метнулася вбiк, ухиляючись вiд стрiл, i знову вдарила. Якийсь стонiг став дибки (виявився заввишки як триповерховий будинок), я побачила, як мiсять повiтря його важкi ноги з круглими копитами…

Але Сарана посувалася невпинно, не збиваючись iз ритму.

Над тими, що впали, зiмкнулися голови, плечi, броньованi панцири. Стоноги йшли плiч-о-плiч, один за одним, нiкого не хвилювала доля збитих i поранених – iх пiдiм’яли, розтоптали й пiшли далi. Сарана ступала по тiлах своiх же, не вiдчуваючи нi страху, нi жалю, текла, як броньована череда, як вiйсько роботiв. Я вiдчула себе комахою, що б’еться в лобове скло автомобiля…

Втiкаючи вiд стрiл, пiднялася вище, розвернулась i полетiла на схiд.

* * *

Я довго летiла над темними пiсками, поки не стихло рокотiння вiд крокiв Сарани: ум-м-м… грум-м-м… Одяг мiй змок чи то вiд поту, чи вiд роси, пальцi занiмiли. Вiд втоми я не могла бiльше триматися в повiтрi, земля почала притягувати мене, опиратися польотовi. Я спускалася дедалi нижче, поки не зачерпнула кросiвками пiсок i не гепнулася на верхiвку дюни.

Пустеля мовчала. Далеко на заходi тривав хiд Сарани.