Зло не має влади

Я тепер чудово розумiла Гарольда: вiн готуеться стати на шляху цього байдужого, безжального потоку. Гарольд напевно знав, що не втримае замку й мiста, що неодмiнно загине, – i все-таки йшов i вiв людей за собою.

Повернутися б зараз у мiсто, увiйти в замок… Узяти маленького Елiна (недарма Гарольд на мою честь назвав сина). Вивести його до нашого свiту – подалi вiд Сарани…

Не тiльки в Гарольда е дiти. Я уявила, як повертаюся додому, обвiшана дiтлахами… А потiм вони виростуть, i я пояснюватиму iм: я, мовляв, маг дороги, залишила ваших батькiв напередоднi останньоi битви, бо вони все одно були приреченi, й байдуже, боролась я поряд iз ними чи нi.

А може, й Гарольд нехай iде? Тодi час у Королiвствi спиниться, й Сарана нiколи не знищить замку, збудованого Обероном…

Але де вiн зараз – Оберон?

Над головою каркнув птах. За мить на пiсок поруч звалився Максимiлiан – його сорочка вибилася з чорних вельветових штанiв. По приземленнi вiн ретельно заправив ii як слiд.

– Розвiдник iз тебе… химерний, Лiно.

– Вибач, – пробурмотiла я знiчено, – я думала…

– Ти думала: разiв зо два торохнеш блискавкою iз посоха – й вони розбiжаться?

– Вони першi напали…

– Інодi менi здаеться, що ти думаеш не головою, а навершям посоха… – Максимiлiан глузливо посмiхнувся. – Ну чого ти? Годi, я пожартував…

Я вiдвернулася. Вiн мав рацiю; у пустелi панувала тиша, наче в склепi, й тiльки земля ледь здригалася. Чи менi здавалось?

– Максимiлiане, а що як зупинити час у Королiвствi?

– Назавжди? – вiн мiркував дуже швидко.

– Ну… тобi ж однаково, де жити!

Я перевела подих. Насправдi менi зовсiм не хотiлося, щоб Максимiлiан залишався в нашому свiтi назавжди. (Краще б вiн знайшов собi якесь iнше мiсце…)

– Менi, припустiмо, не однаково… Ну, гаразд: скажiмо, я назавжди перейду до вас. Усе тут перестане рухатися, рости, жити… Зависне, завмре…

– Це краще, нiж неминуча загибель, – сказала я не дуже впевнено.

– Не вийде, Лiно.

– Чому?

– А чому Стелла живе у вас, а час тут не зупинився?

– Вона перестала бути частиною Королiвства…

– От i думай.

Вiн мав вигляд учителя, неабияк стомленого тупiстю ученицi. Я вiдчула, як червонiють вуха: авжеж, маг, який утiк напередоднi випробувань, недовго залишиться частиною Королiвства. Коли некромант остаточно приживеться в нашому свiтi – час тут потече знову, й орди Сарани рушать до мiста…

– Добре, Максимiлiане.