Зло не має влади

– Куди це? Ти ще не iла! Петрику, Дмитрику, посуньтеся, нехай Лiна сяде… А Максим нехай погостюе ще, дочекаеться батькiв iз Криму…

Я запихала в себе гарячi шматочки курки, тушкованоi з картоплею, i слухала, як Максимiлiан втираеться в довiру до моiх рiдних. Втiм, у довiру вiн втерся ще вчора, а тепер шляхом обману пролазив до мами в душу. Незбагненним чином вiн вiдчув, якi саме слова iй будуть приемнi, й раз за разом влучав у яблучко:

– Знаете, дуже люблю читати… Не розумiю цих геймерiв – усе б сидiти носом в екран… Спина горбом, сколiоз виробляеться…

– Цiлком правильно, – мама дивилася на нього, наче вiн був ii улюбленим сином.

Я запила картоплю мiцним гарячим чаем. Мигцем глянула на стiнний годинник: майже десята. (Довгенько ж я пролежала у лiжку…)

– Ото було життя, – некромант зiтхнув. – Не було цiеi шаленоi бiганини, не доводилося крутитись, як бiлцi в колесi: працювати на трьох роботах, щоб якось тягти родину, а на життя вже й часу не залишаеться…

Я роззявила рота: Максимiлiан повторював власнi маминi слова, якi вона, бувало, втомившись говорила сусiдкам.

– А отой гламур, – провадив в’iдливо Максимiлiан, дивлячись мамi у вiчi, – ця вульгарнiсть… Неможливо стало ввiмкнути телевiзор…

– Нам уже час, – я встала, ледь не перекинувши табурет. – Максиме, пiшли.

– Лiно, куди спiшити? – мама насупилася (Петрик i Дмитрик нишком перекидалися курячими кiсточками у неi за спиною).

Я виразно глянула на Максимiлiана.

– Вибачте, Євгенiе Павлiвно, – Максимiлiан пiдвiвся. – Менi треба сьогоднi здати книгу в бiблiотеку. Просто зараз.

* * *

– Нiколи не смiй так робити!

– Як?

– Не смiй чаклувати в моему домi! Не смiй знущатися з моiх рiдних!

– Знущатися? Чаклувати?! Лiно, такого «чаклунства» навчена будь-яка розумна дитина…

– Ти зрозумiв, про що я кажу? – вiдрубала я. – І годi вже!

У пустелi розвиднялося. Ще не занесло пiском нашi вчорашнi слiди; втiм, якi ж вони вчорашнi? (Адже тут, у пустелi, бiля кордонiв Королiвства, час не зрушився нi на мить…)

Сарана ще закiнчуе нiчний перехiд.

– Годi – то й годi, – пробурмотiв Максимiлiан, обернувся чорним птахом i злетiв у небо.

Я злетiла за ним – важкувато, але впевнено. Летiти назустрiч свiтанку приемно; з-за обрiю виткнувся краечок сонця. Я примружилась.