Зло не має влади

Вiтром мене пiдкидало, мов човник на хвилях. Попереду вималювалася зубчаста крайка гiр, пiски внизу змiнилися луками, далi – перелiсками…

Яке воно гарне, мое Королiвство… Якi синi гори, якi жовтi й барвистi луки… Як мальовничо бiжать струмки по камiнню – мов намальованi. Якими яскравими бiлими стрiчками снуеться прибiй уздовж морського берега… І яка страшна небезпека над усiм цим нависла…

Замок некроманта наiжачився вежами. Я приземлилася на найвищу – як комаха-сонечко на кiнчик пальця. Перевела подих.

Яскрiло пiд сонцем озеро.

Вода при березi хвилювалась. Я придивилася й розгледiла велетенське бiле черево, яке то спливало, то знову пiрнало на глибину.

– Що воно там?

– Риба-зомбi, – Максимiлiан на льоту перетворився з птаха на людину, ляснув пiдошвами кросiвок об кам’яний зубець. – Страж озерних ворiт.

– Чому догори черевом?

– Тому що здохлий!

– Де ти взяв цю гидоту?

– Де взяв – там бiльше нема!

Донизу з вежi вели вузькi сходи. Зi стiн праворуч i лiворуч стирчали сталевi штирi.

– А це навiщо?

– Тут у мене будуть прикутi мерцi-зомбi…

– А як тодi розвернутися на таких вузьких сходах? Як в автобусi в годину пiк?

– Прикутi мерцi потрiбнi не для зручностi, а щоб зупиняти ворогiв. І лякати васалiв.

– У тебе е васали?

– У мене й мерцiв поки що немае… – миролюбно погодився Максимiлiан. – І годi менi дорiкати – ти ж бо знаеш, хто я такий, i все одно зi мною товаришуеш!

«А що менi лишаеться…» – подумала я тоскно, та вголос нiчого не сказала.

Роздiл шостий

Обiрванi нитки

Ми спустилися в залу для бенкетiв.

Стояв сонячний ранок; вогненнi кулi згасли. Свiтло пробивалося крiзь вiтражi вiкон – вузьких, мов кольоровi стрiчечки. На мозаiчнiй пiдлозi, якщо придивитись, можна було розгледiти орнамент iз черепiв i кiсток.

– Снiдати будемо?

– Ти в моеi мами пiвхолодильника спустошив! А тепер нема нi хвилини зайвоi!

– Гаразд, – Максимiлiан сiв на трон iз високою чорною спинкою, закинув ногу на пiдлокiття. – По-перше: виворiт – не iнший свiт.

Це частина нашого свiту. А значить, коли ми пiдемо до вивороту – тут час не зупиниться. Сарана так само тупотiтиме й до пiслязавтрашнього ранку стане бiля замку.

– Ясно… – пробурмотiла я.

– По-друге: на виворотi можна вiдшукати загубленi нитки. Забутi, поплутанi. Якщо десь i можна знайти слiди Оберона – то тiльки на виворотi.

– Ага… – вiдгукнулась я з куди бiльшим ентузiазмом.

– По-трете: довго залишатися на виворотi не можна. Псуеться вдача.