Зло не має влади

– Та невже? – я не стримала нервовий смiшок. – А якщо в когось уже зiпсована?

– Той сам собi – злiсний домовик, – вiдгукнувся Максимiлiан без посмiшки. – Якщо довго пробути на виворотi життя – геть усе починае здаватися огидним, мерзенним… Довкруги вороги ввижаються. Зрештою, людина захлинаеться у власнiй жовчi.

– Весело… – сказала я ошелешено.

– Тому будемо входити на виворiт i повертатися назад так швидко, як тiльки зможемо.

– Згодна.

Максимiлiан погойдав ногою в чорнiй кросiвцi:

– Для того щоб пройти на виворiт i повернутися, потрiбнi двое.

Два маги.

Я кивнула. Авжеж: якби Максимiлiан мiг обiйтися без мене – обiйшовся б…

– Ти готова?

– Хоч зараз, – сказала я так рiшуче й упевнено, як тiльки змогла.

Вiн пильно глянув менi у вiчi. Погляд був ще той – аж мороз по шкiрi…

* * *

За пiвгодини ми приземлилися на широкому запиленому пiдвiконнi Оберонового кабiнету. Я б не знайшла його серед багатьох вiкон замку, але Максимiлiан, здаеться, бував тут не раз. Вiн птахом впурхнув досередини; я спершу зависла на руках, подивилася вниз на рiв iз гострим кiллям, затим лаючись полiзла у вiкно.

У кiмнатi було, як i ранiше, порожньо. Темнiла щуряча дiра в пiдлозi. Штора, що прикривала книжкову шафу, бiлiла розмитими плямами (вапно чи що?).

– Почнемо звiдси, – Максимiлiан хижо огледiвся. – Вилазь на ослiн.

– Навiщо?

– Щоб ми були однакового зросту, – терпляче пояснив Максимiлiан. – Ось так.

Перш нiж видертися на ослiн, я вiдгорнула край картатоi шкiри, щоб не забруднити.

Менi не хотiлося нiчого псувати в кабiнетi Оберона – навiть тепер, коли кабiнет розорено, а король зник. Стала кросiвками на свiтле дерево, подумки попросила в Оберона вибачення, повернулася до некроманта.

Залишаючи свiй замок, Макс перевдягся. Тепер на ньому була шкiряна куртка, короткi штани, м’якi чоботи вище колiн – усе аспидно-чорне. Тонкий плащ крiпився пiд горлом чорною емалевою застiбкою.

– У чорнiм-пречорнiм лiсi… – пробурмотiла я з нервовим смiшком.

 – На чорнiй-пречорнiй галявi…

– Що?

– Нiчого…

– Боiшся?

– Хто – я?!

– Ну от i чудово…

Вiн стояв передi мною, i тепер ми справдi були одного зросту. Максимiлiан пiдняв руки долонями вперед – начебто збираючись пограти зi мною в «ладусi». Я повторила його жест, i нашi долонi зiйшлися. Я мимоволi здригнулась: у некроманта були дуже холоднi руки…

– Коли вiдчуеш, що вже час, просто ступни вперед, – пробурмотiв Максимiлiан. – Усе мае виворiт, Лiно.