Зло не має влади

Я взялася за них – вiд дотику вони потоншали й зникли, але варто було менi розтулити руку – з’явилися знову.

Я трохи освоiлася в кiмнатi й визирнула у вiкно. «Виворiтне» Королiвство здавалося бляклим, похмурим, зовсiм не таким, як справжне. Я бачила людей, що метушилися на фортечнiй стiнi, знала, що кожен iз них обплутаний нитками та вузликами, хоча розгледiти iх на такiй вiдстанi було неможливо…

– Ти будеш допомагати чи нi?!

Максимiлiан вивантажив iз полиць уже половину книг – великих i малих, у шкiряних палiтурках i переплетених тканиною.

Я не вiдразу змусила себе взятися за нитки, що свiтилися; на дотик вони виявилися дуже рiзними – шорсткими й зашкарублими, слизькими, як шовк. Деякi пульсували, нiби трубочки з гарячою водою; iншi розповзалися в руках, немов зогнилi травинки. Це були причини, наслiдки, уривки мiцних колись зв’язкiв. Двi книги – однаково великi й грубi, виявилися мiцно прицурованими одна до одноi – автор однiеi був учнем автора iншоi – обидва жили в давнину…

Пiдсвiчуючи собi навершям посоха, я зазирнула в глиб шафи.

Туди, мов у темну печеру, тяглися нитки; я намацала дивний томик. Чорна шкiряна палiтурка подекуди начебто розтанула, з-пiд неi проглядала то картонна (зовсiм проста), то мiдна з прозеленню, то жовта – з незрозумiлого матерiалу. Вся книга здавалася злiпленою з фрагментiв i шматочкiв (дивно, як усе це трималося купи).

– Книга-перевертень, – сказав Максимiлiан. – Зiпсована.

Вiн безцеремонно вихопив мою здобич. Лопнули двi-три старi нитки, iншi потяглися за книжкою, мов лазернi променi, – звiдкiлясь зi стелi, з пiдлоги, вiд дверей…

– Ого! – сказав Максимiлiан.

Вiн плюнув на палець i потер обкладинку. Чорна шкiряна палiтурка на мить зробилася сiрою i знову повернула собi колишнiй колiр, картоннi «латки» стемнiли. Проступила назва – «Горище Свiту», частково витиснута золотом, частково видрукувана фарбою на картонi. Зовсiм недавнiй спогад прослизнув, наче сонячний зайчик, по дну пам’ятi – i зник ранiше, нiж я встигла його схопити.

– Тут свiжi нитки, – пробурмотiв Максимiлiан. – Молодець, Лiнко.

І вiн заходився гортати сторiнки – то жовтi, то бiлi, прикрашенi старовинними гравюрами та незграбними дитячими iлюстрацiями. Ця книга нагадувала модницю, що начепила одночасно бальну сукню, лижну шапочку, звiрину шкуру, бiкiнi й рясу. Вiд кожноi сторiнки тяглися нитки, вони плуталися, звивалися в клубок, рвались…

Але одна вирiзнялася з-помiж решти.