Зло не має влади

Бiля Максимiлiана стояла принцеса – в яскраво-лазуровiй, мереживнiй, зухвало святковiй сукнi.

– Доброго дня, магу дороги. Ми бачили тебе вчора, але ти не пiдiйшла привiтатися.

– Пробачте, – сказала я. – Рiч у тiм…

Ельвiра не змiнилася. Як i ранiше, молода, як i ранiше, осяйна, зi знайомим поблажливим, ледь не презирливим поглядом. Лазурове дуже пасувало до ii блакитних очей; у мене промайнула божевiльна думка: уже ж оця нiколи, за жодних умов, не могла забути Оберона! Вона його колись зрадила, а вiн пробачив.

Таке не забуваеться…

На ходу намагаючись приборкати надiю, я простягла принцесi книгу:

– Ви не знаете, що це? З нею мае бути щось пов’язане… Щось дуже важливе…

– Ви, Лiно, вибрали дивний час, щоб удосконалювати знання, – принцеса взяла книгу з поблажливою бридливiстю. – Це старезна книга-перевертень, вона вмiла перетворюватися на чотири… навiть, здаеться, на п’ять рiзних томiв. Найчастiше вона перетворювалася на «Горище Свiту» – дитячий пiдручник, за яким i мене колись учили.

Де ви взяли цю ветхiсть?

– У кабiнетi Оберона… – вирвалося в мене.

Некромант звiв очi до неба. Я не вiдриваючись дивилася на Ельвiру. Вона трохи насупилася (на коротку мить менi здалося, що вона от-от пригадае…).

Ельвiра вдала, що не дочула. Зате принц вирiшив продемонструвати освiченiсть:

– Оберон – це щось iз iсторii?

Я мало не заплакала.

* * *

Людожери стали табором осторонь замку, в порту. Я вiдчула острах, коли побачила iх так зблизька – й у такiй неймовiрнiй кiлькостi! Якоiсь митi ледь не повернула назад: можливо, Максимiлiан i мав рацiю.

(Вiн же не терпiв Уйму i, як на мене, дотепер його боявся…)

Димiли багаття, складенi з порубаних парканiв. Із щiлин брукiвки стирчали увiткнутi в землю кривi клинки, списи, вила. Намети з рiзнобарвних шкур стояли у дворах, людожери обживалися в покинутих будинках. Вони безсоромно примiряли забутий одяг: хто пов’язував голову жiночою шовковою сорочкою, хто нацупив на могутнi плечi полотняний каптан з вiдiрваними для зручностi рукавами, хто походжав у гарних шкiряних чоботях iз залiзними пiдковами.

Портовi вулички, площа перед головним причалом набули незнайомого й дикого вигляду; я йшла i вiдчувала на собi прискiпливi, нiби оцiнюючi погляди.

На багаттях смажилося м’ясо. Вiд запаху мене почало нудити. Оберталися списи-рожна, шкварчала пiдсмажена шкiрка, жир капав у вогонь, i краплi його димiлися на льоту.