Зло не має влади

– Гарольде…

– Що?

– Ти коли-небудь бачив цю книгу?

Навколо юрмилися посильнi, кожен зi своею термiновою справою, гуркотiв наспiх склепаним панциром начальник ополченцiв, розштовхував усiх комендант. Караван тим часом рушив. У Гарольда не було нi секунди, щоб попрощатися зi своею родиною, а я тицяла йому пiд нiс потворну книжчину, в денному свiтлi зовсiм непоказну! Чи варто було дивуватися, що вiн роздратовано вiдштовхнув мою руку?

– Годi! Не надокучай менi з дурницями!

Вiдсторонив плечем ополченця й покрокував до каравану.

Почет побiг за ним. Я залишилася на мiсцi, зiперлась на посох. Повз мене пропливали вiзки, поряд iшли чоловiки (найхоробрiшi намагалися жартувати). Я бачила, як Гарольд наздогнав вiзок, на якому iхали його рiднi, обiйняв дружину й матiр… Син кинувся йому на шию, а далi iх заступила юрба.

У затiнку перекинутого, знятого з колiс воза на мене чекав некромант – чорний на чорнiй землi, зiщулений по-пташиному. Не мовлячи й слова, я видерлася на курний валун. Максимiлiан пiдвiвся.

Нашi долонi зiткнулися.

– Усе мае виворiт…

Я побачила, як його обличчя перетворилося на мое, i ступнула вперед.

На виворотi смердiло. Туман сягав пояса, в сплетiннi кольорових волокон брели люди, й дивно було, як у них не заплутуються ноги. Нитки мiж тими, що йшли, й тими, хто залишався, з трiском рвалися. Звук був неголосний, але хотiлося заткнути вуха.

Вiд книги в моiй руцi, як i ранiше, тяглася червона нитка. Ми з Максимiлiаном вчепилися за неi одночасно.

Нитка провела нас кiлька крокiв у напрямку замку й знову зникла в спiльному клубку (висмикнути ii звiдти нiяк не вдавалося…).

Я зачепилася ногою за якусь петлю й упала в туман. Пiдвелася, обтрушуючись, намагаючись вiдсапатися. Люди на виворотi були виснаженi, блiдi, вони йшли, наче не помiчаючи мене. Якоiсь митi менi здалося, що вони мертвi – ходячi мерцi…

– Виходимо! – кинув Максимiлiан, i я була йому вдячна. Секунда – й ми знову стояли пiд сонцем… Гуркотiли вiддалiк колеса, кричали люди, плакала дитина…

– Лiно!

Я озирнулася.

Принц Олександр, якого все Королiвство вважало сином Оберона, теж змiнився та постарiшав.

– Ваша високосте, – я вклонилася.

– Хто це з тобою? Некромант?!

Максимiлiан криво посмiхнувся:

– Доброго ранку, принце.

Я квапливо стала мiж ними. (Бракувало ще тут з’ясування стосункiв…)

– Ваша високосте, – я дивилася принцовi у вiчi, – принцеса Ельвiра поiхала?

Принц глянув менi за спину. Я озирнулася.