Cьоме пророцтво Семіраміди

 – Колись я спитав його про це, вiн сказав, що вiльна людина i робитиме все, що йому заманеться. Вiн iспанець. Іспанцi, вони всi такi.

– Менi треба з ним познайомитись, – мовила вона.

– Марна трата часу, мiс, вiн – кразi…

– Як це?

– Крейзi, – Жак винувато усмiхнувся. – Здаеться, так кажуть англiйцi. Коротше, не сповна розуму. – Жак покрутив пальцем бiля скронi.

– Все одно менi треба з ним побалакати. Я люблю мистецтво.

Жак знову стенув плечима.

– Це не малярство, а карикатура. Малюе якiсь трикутники, кубики, ромбики, а потiм каже: «Тут намальованi три жiнки».

– Пабле, – прокричав Жак з порогу, – Я до тебе гостю привiв. Мiс любить мистецтво i хоче познайомитись з твоею писаниною. – Гей, Пабле, ти вдома? От бiсовий порiг, – вилаявся Жак i потер вдарену ногу.

Посеред кiмнати сидiв худорлявий чоловiк i водив вугiллям по мольберту. Вiн озирнувся лише на мить i знову вiдвернувся до картини.

– Ти б намалював мiй портрет? – запитала вона.

Вiн кiлька секунд дивився на неi, потiм похитав головою i продовжив малювати.

– Чому нi?

– Мiй колiр рожевий, а твiй помаранчевий. Я не малюватиму тебе, – вiдповiв художник.

– Я ж казав, що вiн крейзi. – втрутився Жак.

– Я б гарно заплатила.

– А я малюю лише те, що менi заманеться.

– Ти вважаеш себе зовсiм вiльним? Вiльним вiд усього? – запитала вона.

Якийсь час вiн мовчав.

– Моя свобода – моi картини. Ну i що з того, що кожен в них бачить рiзне? Я ж бо знаю, що на них. Ось картина три жiнки, а, можливо вона тут одна, а то й бiльше. Я малюю вночi, а сплю вдень. Вiтаю друзiв вистрiлом з револьвера…

– Ти так само легко як i вiд грошей вiдмовишся вiд корабля-мийки i свого iменi? – запитала Лi.

Художник вдоволено усмiхнувся.

– А вiд своiх картин?

– Атож.

– А вiд кольорiв?

Пабло мовчав. Лi чекала.

Вiн заперечно похитав головою.

– Я багато мандрую, але ще не зустрiла жодноi вiльноi людини.

– Свобода завжди умовна.

– А потiм вона почала танути у повiтрi, – розповiдав Жак. – Спершу я думав, що це менi привидiлося, але вона стала зовсiм прозорою i зникла.

Тi, що слухали iсторiю зашумiли.

– Схоже це справдi була, Лi…

– Та вигадуе вiн усе.

– Іч, фантазер.

– Хiба не бачиш, перебрав хлопець трiшки.

– А ходiмо попитаемо Пабло…

3.