Варення для відьми, або Казка зі смаком калини

Це була одна з головних ознак iх причетностi до магiчного свiту. Зазвичай новоспеченi матерi-вiдьми вихвалялися одна перед одною саме кiлькiстю зубiв своiх новонароджених дiтей.

– Беззубе немовля! Який жах! Який сором! Що скажуть сусiди!

Марно Гордiй намагався заспокоiти дружину.

Ой, горе менi! За що ж я дiстала таке покарання?! – голосила Абра, кидаючи на дитину презирливi погляди. Навiщо вона менi? Нiчого путнього не буде з такоi дiвки! Приречена невдаха!

Тим часом немовля, зайшлося голосним плачем.

– Та нагодуй же ж ти, нарештi, дитину, кидався Гордiй до дружини, яка здавалося, не чула а нi його, а нi, доньки.

– Нехай чорти ii годують, – холодно вiдповiла вiдьма, й подалася геть з хати.

На мить Гордiй розгубився. Взявши на руки, загорнуте у ковдру новонароджене немовля, чоловiк притулив його до себе. Настала тиша. Із ковдри на вiдьмака дивились двое великих чорних оченят. Гордiй мимоволi всмiхнувся.

– Як там вона на тебе каже? Невдаха?… Невдашко ти мое, Ягуся! Чоловiк вiдчув величезне бажання поцiлувати дiвчинку.

Та наступноi митi немовля знову зайшлося пронизливим криком. Гордiй здригнувся. Молоко… Треба як найшвидше пiти до сусiдiв й вкрасти молока для малоi.

За вiдьмацькою традицiею молоко потрiбно було красти. Так робили завжди. Швидко поклавши маленьку Ядвiгу, Гордiй кинувся до сусiдiв. Перестрибнувши через паркан найближчоi хати, аби не гаяти часу, вiдьмак пiдбiг до дверей, й вiдкрив iх не стукаючи.

– Доброго вечора, Нечуй, – наспiх привiтався вiн. – Жiнка щойно народила.

Молоко потрiбно для дитини. То я вкраду трошки?

– Звичайно, кради, – вiдповiв сусiд. – Обiйди хлiв, там каменюка нова пiд вiкно пiдсунута. Лише сьогоднi поклав. Стара якась незручна була. Хто по молоко приходив, то скаржилися, мовляв красти не дуже зручно. Ти ж знаеш, молоко у нас добре, крадуть часто. За 10 хвилин упораешся?

– А що, невже, в Абри молока немае? – з цiкавiстю запитала дружина Нечуя.

– Немае, – швидко вiдповiв Гордiй, ховаючи очi. – То я побiжу, бо ж дома чекають.

Дiставшись хлiву, вiдьмак одразу знайшов вiкно, до якого дбайливо була пiдсунута кам’яна брила. Озираючись, Гордiй поспiхом стрибнув у хлiв. Корова поглянула на нього i з байдужим виглядом продовжувала жувати. Надоiвши глечик, чоловiк вилiз з вiкна, й вже бiля паркану почув голос Нечуя.

– Йой! Невже знову молоко вкрали! Ну треба ж таке! І кому воно здалося? Невже своiх корiв нема?… – Бiдкався сусiд задля годиться.

– Дякую, Нечуе, – крикнув Гордiй.