Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Отак, бачите, розпишався наш бiдний гiдальго пiсля перемоги над хоробрим бiскайцем… Та Санчовi панова порада не вельми до смаку припала, i вiн не забарився з вiдповiддю:

– Пане, я собi чоловiк тихий, смирний i потульний, на всяку кривду незлобивий, бо маю жiнку й дiток, а iх же треба якось годувати й до пуття доводити. То слухайте ж, що я вам скажу (бо я можу лише сказати, а не показати): нiколи i нiзащо в свiтi я не вiзьму до рук меча нi проти лицаря, нi проти простолюдця, i вiднинi й довiку перед Богом святим присягаю прощати всi кривди, що менi будь-коли сталися чи стануться, чи то вiд чоловiка значного, чи вiд посполитого, багатого чи бiдного, пана чи хлопа, байдуже, якого стану й заводу.

Як почув сее пан його, одповiв такими словами:

– Шкода, що я не можу здихатись, аби говорити спокiйно, та ще i в боку так болить i не перестае, а то я б тобi розтлумачив, Санчо, на який хибний шлях ти ступаеш. Ти тiльки подумай, нещасний: ану ж перемiниться той вiтер фортуни, що був досi нам супротивний, i, надимаючи паруси бажаннiв наших, приведе нас певно й безперешкодно до якого-небудь острова, що я тобi обiцяв? Що б iз тобою було, якби я добув той острiв i оддав його в твою обладу? І чи може взагалi так статися, якщо ти не рицар i не хочеш у рицарi вийти, бо не маеш мужностi й волi мститися за власнi кривди й боронити свого панування? Адже ти повинен знати, що в свiжо завойованих державах i провiнцiях люднiсть бувае, як правило, неспокiйна i до нового володаря неприхильна, тож завжди можна чекати якоiсь ворохiбнi, не без того, що хтось пiднiметься iзнов той лад перевернути, iще раз, як то кажуть, долi поспитати.

Тим же новий володар повинен розумно справуватися i мати мужнiсть постояти в разi потреби за своi права.

– У потребi, що нам оце припала, – сказав Санчо Панса, – я хотiв би мати той розум i ту мужнiсть, що про них ваша милость говорить.

Та даю бiдняцьке слово гонору, що тепер менi бiльше потрiбне лiчiння, анiж учiння. Спробуйте лишень, пане, чи не пiднiметесь, та поставимо на ноги й Росинанта, хоч вiн того й не варт, бо через нього ж то й дали нам хлосту. Нiколи я по нiм того не сподiвався, все мав за такого смирного й порядного чоловiка, як я сам. Недарма кажуть, що багато треба солi з’iсти, перш нiж кого добре спiзнаеш.