Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Зрештою, я кажу вам так не для того, щоб вас уразити чи подратувати; едине, чого я прагну, – служити вашим милостям.

Незвична мова нашого рицаря та його незграбна подоба ще бiльший викликала у молодичок смiх, а його ще дужче вiд того розбирала досада; не знати, чим би те все скiнчилось, якби не надоспiв у саму пору корчмар – чоловiк iз себе повнотелесий i через те, може, на вдачу потульний. Правда, як побачив вiн те одоробло в перiстiй збруi, що повiд не приходився до списа, а щит до панцера, то й сам мало не засмiявся за прикладом своiх нiчлiжанок; проте риштунок той грiзний все ж таки й перелякав його непомалу, i вiн вирiшив прийняти гостя поштиво.

– Пане рицарю, – озвався вiн до нього, – якщо ваше добродiйство хоче в нас пiдночувати, то вашець знайде тут усе, що треба – от тiльки лiжка немае, а то всього повно.

Побачивши Дон Кiхот шанобливiсть кастеляна,[58 - Кастелян – комендант, управитель замку.] – вiн бо мав корчмаря за управителя замку, – вiдповiв:

– А менi, пане кастеляне, i того стане, бо знаете:

В мене вбори – ясна збруя,

Бiй завзятий – то мiй спочив…[59 - В мене вбори – ясна збруя… – рядки з романсу.

Корчмар подумав, що гiсть назвав його кастеляном, щоб натякнути, нiби вiн «кастилець, на всi руки умiлець», – хоч насправдi був родом з Андалузii, з Сан-Лукарського узбережжя, i такий злодiяка, що заломив би самого Кака, а шахрай незгiрший од якогось Жака. Вiн одказав рицаревi:

– То виходить, ваше добродiйство, що

Ваше ложе – твердий камiнь,

Вартування – то ваш сон…

Коли так, то смiло можете завернути до нашоi хати: таке в нас тут дiеться, що не то одну нiч, а й цiлий рiк можна буде очей не стуляти.

Сее сказавши, притримав стремено Дон Кiхотовi, i той iзсiв iз коня – з тяжкою, правда, бiдою, бо ж цiлiсiнький день i рiски в ротi не мав, та попрохав господаря коня як слiд попорати, бо, мовляв, другого такого вiвсяника i в свiтi не знайдеш.

Корчмаревi кiнь не здався i в половину таким добрим, як хвалився Дон Кiхот, проте вiн завiв його до стайнi i зразу повернувся, чи не треба ще чого гостевi. А гiсть уже помирився з тими жiночками, i вони саме стягали з нього збрую. Нагрудника й нараменника вже й зняли, а от нашийника нiяк не могли одстебнути та того вражого шолома розсупонити, що до нього стьожками зеленими був мiцно прикручений.