Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Щодо осла Дон Кiхот мав деякi сумнiви: вiн почав пригадувати собi, чи були в яких-небудь мандрованих рицарiв джури-ослоiзди, та так i не мiг пригадати i, врештi, дозволив своему зброеносцю взяти осла, сподiваючись, що невдовзi зможе дати йому пiд верх благороднiшого ступака, вiдбивши коня в першого-лiпшого нечемного рицаря, що спiткаеться iм по дорозi. Згадавши корчмаревi поради, Дон Кiхот призапасив також сорочок та ще дечого. Наготувавши й нарихтувавши все як слiд, Дон Кiхот i Санчо Панса виiхали одноi ночi з села, так що нiхто й не бачив, не попрощались навiть iз своiми – сей iз жiнкою та дiтьми, а той з небогою та ключницею.

Немало ж за ту нiч i проiхали, освiли од села далеченько: хоч там iх тепер i кинуться, то вже не знайдуть.

Санчо Панса iхав на своiм ослi, немов патрiарх який; не забув же вiн i сакви взяти, i бурдюка на вино. Йому не терпiлося швидше стати губернатором того острова, що пан обiцяв. А Дон Кiхот i на цей раз побрався тим самим шляхом, що й перше, себто Монтьельською рiвниною, тiльки тепер iхалось йому охвiтнiше, бо час був iще раннiй i зукiсне промiння соняшне не дуже йому докучало.

Отак iдучи, обiзвався Санчо Панса до свого пана:

– Глядiть же, пане мандрований лицарю, не забудьте того острова, що з ласки вашоi менi обiцяли. Хай хоч який великий буде, а я ним укерую, от побачите.

На те одказав йому Дон Кiхот:

– Треба тобi знати, друже мiй Санчо Панса, що в давнину мандрованi рицарi мали звичай наставляти джур своiх губернаторами та намiсниками тих островiв чи королiвств, що вони звоювали, i я твердо наважився того хвального звичаю дотримати; мало того, я хочу його удосконалити.

Бачиш, вони iнодi (а правду кажучи, то таки частенько) чекали, поки зброеносцi iхнi постарiють, що вже несила iм i служити по стiлькох гiрких днях i ночах, i аж тодi робили iх графами чи там маркiзами i давали iм на ранг якусь волость або округу, а як ми з тобою живi будемо, то, може, ще й на сiм тижнi я звоюю яке-небудь королiвство, якому ще кiлька держав пiдлягають – котра тобi подобаеться, в ту й настановлю тебе королем. І не думай, що я прибiльшаю: рицарям раз у раз трапляються небаченi пригоди й нечуванi нагоди. Можливо, я дам тобi навiть бiльше, нiж пообiцяв.

– То себто виходить, – сказав Санчо Панса, – коли я якимось чудом став би, як ви кажете, королем, то Хуана Гутьеррес, моя стара,[93 - Санчова жiнка мае iм’я Хуана-Тереза.] буде вже королицею, а дiтки моi короленятами?

– А хто ж у цьому може сумнiватись? – одрiк Дон Кiхот.