Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

] i тодi не втечете кари!

Сее сказавши, припоручив душу свою володарцi Дульсiнеi, просячи ii допомогти йому в такiй притузi, затулився добре щитом i, пустивши Росинанта вчвал, угородив списа крайньому вiтряковi в крило. Тут вiтер шарпонув крило так рвучко, що спис миттю на друзки розлетiвся, а крило пiдняло коня й вершника, а потiм скинуло iх iз розгону додолу. Санчо Панса прибiг на всю ослячу ристь рятувати свого пана; наблизившись, вiн побачив, що той i поворухнутись не може – так тяжко грьопнувся з Росинанта.

– Ах, Боже ж ти мiй, Господи! – бiдкався Санчо. – Чи не казав я вам, пане, щоб стереглися, бо то вiтряки, воно ж усякому видно, хiба тому нi, в кого вiтер у головi ганяе.

– Мовчи, друже Санчо, – одказав Дон Кiхот, – бойове щастя переходя живе. Я оце думаю, та так воно i е, що то мудрий Фрестон, той самий, що вкрав у мене книжки вкупi з кiмнатою, навмисне перетворив тих велетнiв на вiтряки, щоб не дати менi слави перемоги, бо на мене дуже ворогуе. Але кiнець кiнцем мiй доблесний меч розiб’е тi зловорожi чари.

– Та дай Боже, – сказав Санчо Панса.

Вiн допомiг Дон Кiхотовi встати й посадив його на Росинанта, що теж був ледве живий та теплий. Мiркуючи так i сяк про недавню пригоду, вони рушили далi до Ляпiського перевалу, бо там, казав Дон Кiхот, на тих розиграх, чекають iх, без сумнiву, численнi й рiзнорiднi пригоди. Одне тiльки смутило нашого рицаря, що не було вже в нього списа; розповiвши про те горе джурi своему, вiн сказав:

– Раз якось читав я, що один гишпанський рицар на ймення Дiего Перес де Варгас, поламавши в бою меча, одчахнув од дуба здоровенну гiлляку i того дня стiльки подвигiв учинив, стiльки маврiв нею перетовк, що йому дали прiзвище Гiлляка, а нащадки його й досi пишуться Варгас-i-Гiлляка.

Я до того рiч веду, що й сам думаю собi дубця уломити з першого дуба чи падуба, що ми по дорозi вбачимо. І буде той дубець незгiрший, нiж у Варгаса був, i доконаю я з ним таких подвигiв, що ти можеш себе за щасливця вважати: рiдко кому доводиться бути свiдком i самовидцем майже неймовiрних подiй.

– То все в Божих руках, – одказав йому Санчо, – я вiрю всьому, що ваша милость менi каже. Тiльки сядьте-бо рiвнiше, а то ви якось аж перехнябились у сiдлi – мабуть, таки добре забились, як упали.

– Правда твоя, – промовив Дон Кiхот, – але, як бачиш, я не кволюся, що те й те менi болить, бо мандрованим рицарям не подоба на рани скаржитись, хоч би з них i тельбухи вилазили.