Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Я певен, що в сiй iсторii ви знайдете все, чого тiльки можна вимагати вiд цiкавоi лектури, як же iй, може, бракуватиме дечого доброго, то винен у тiм, безперечно, собака-автор, а не сам предмет. Отож, якщо вiрити перекладовi, друга частина ii починаеться ось як.

Замахнулись нашi завзятi й затятi одноборцi гостролезими мечами своiми, i така грiзна та безстрашна була в обох постава i направа, що, сказав би, кидають вони виклик землi, небовi й пеклу. Перший ударив буйнокровий бiскаець – рубонув з такою люттю i мiццю, що, якби меч його був у руцi не схибнувся, сей один удар мiг i запеклому поединку, i всiм пригодам нашого рицаря край покласти; отже, зичлива доля, що берегла Дон Кiхота для важливiших справ, повернула меча його супротивника так, що вiн хоч i спав йому на лiве плече, та великоi шкоди не вкоiв, лише збив лiвобiчнi лати та вiдтяв мимохiдь частину шолома й пiвуха.

Все те залiзяччя брязнуло додолу, i Дон Кiхот стояв якусь мить, як непишний.

Та, Боже мiй правий! Чи знайдеться такий чоловiк у свiтi, котрий змалював би словом той лютий гнiв, що вступив у нашого рицаря, як побачив вiн, яку йому вчинено швабу? Скажемо тiльки, що Дон Кiхот знову звiвся на стременах, ще мiцнiше стиснув обiруч меча i так скажено затнув бiскайця по головi й подушцi, що не помогла бiдоласi тая затула – здавалось, цiла гора на нього звалилася, а з носа, рота i з вух аж кров хлянула.

Захитався бiскаець i спав би напевне з мула, якби за огривка не вхопився, та тут ноги висунулись йому зi стремен, руки розчепiрились, а наляканий отим страшенним ударом мул шарахнув убiк, став гопки i скинув вершника додолу.

Дон Кiхот дивився на все те з холодним серцем, а як побачив ворога свого на землi, миттю зiскочив з коня, пiдбiг до нього й приставив вiстря меча до очей.

– Здавайся, – гукнув, – а нi, то голову одрубаю!

Приголомшений бiскаець не мiг вимовити нi слова, та й зацiпив би йому, певно, навiки розсатанiлий Дон Кiхот, якби дами з ридвана, що доти дивились, умлiваючи, на той герць, не пiдiйшли до рицаря й не почали благати його, щоб вiн iз ласки своеi дарував iхнього джуру горлом.

На тii речi вiдповiв Дон Кiхот з великою гiднiстю й повагою:

– Звичайно, прекраснi сеньйори, я з дорогою душею вчиню вашу волю, але з однiею умовою i з одним застереженням: нехай той рицар пообiцяе податися в Тобосо i стати в моiм iменi перед незрiвнянною царицею Дульсiнеею, аби вона розпорядила ним по своiй уподобi.