Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Скоро вона так на люди показалась i вроду свою всiм навiч появила, як юнацтво навколишне, i з панiв, i з хлiборобiв заможних, удягшися, взором Хризостома, хмара-хмарою почали за нею по полях та лугах уганяти – в тiм числi був i сам наш небiжчик, що, казали, не просто любив ii, а молився на неi. Не думайте, щоб, гуляючи отак по волi, без жадного нагляду й дозору, вмалила Марсела хоч на стiльки честь свою дiвоцьку, – навпаки, так цноти своеi пильнувала, що жоден iз тих ii зiтхальникiв та зальотникiв не мiг похвалитися (та й навряд чи коли зможе), що вона йому хоч маленьку надiю подала, не то що волю його вволила.

Правда, вона од пастухiв не тiкае, розмов iз ними не уникае, поводиться з усiма гречно та приязно, але як хто заведе, було, рiч про женихання чи й про шлюб святий, законний, – зараз такого йому одкоша дасть, що летить неборак од неi, як камiнь iз катапульти. І така ii поведiнка багато в нашому краi лиха накоiла, сказав би, чумна пошесть по ньому пройшла, бо вродою своею i вiтливiстю вона прихиляе до себе серця щирих закоханцiв, а гордiстю i неприступнiстю до розпачу iх призводить, – не знають уже, горопашнi, що iй i казати, тiльки всi в один голос узивають ii жорстокою i невблаганною та iншi такi прiзвища прикладають, що натуру ii якнайкраще змальовують: щоб ви тут, пане, побули кiлька днiв, то почули б, як нашi гори й долини стогоном стогнуть, жалями згордованих коханцiв озиваючись. Тут неподалiк буки високi ростуть, буде iх зо два десятки, так на кожному на корi гладенькiй вирiзане-викарбуване iм’я Марсели, а на одному ще й корона вимережана – то ясував якийся залицяльник, що Марсела гiдна вiнця краси людськоi. Тут один пастушок зiтхае, там другий жалi виливае, звiдси чути пiснi любовнi, а звiдти – сумовитii спiви. Той цiлу нiчку просиджуе десь пiд скелею чи пiд дубом, очей заплаканих i на хвильку не склепляючи, все про неi мрiючи та душею млiючи, поки сонце святе не встане; iнший лежить усю днину лiтню гарячу десь на пiску палючому, раз у раз тяженько зiтхаючи та скарги своi ненастаннi милосердним небесам посилаючи, – i над тим, i над сим, i над п’ятим, i над десятим вiльно й безжурно трiумфуе вродлива Марсела. А ми всi, що ii знаемо, дивимось i виглядаемо – коли вже скiнчиться те ii гордування, хто буде той щасливець, що зломить уперту ii вдачу i втiшиться красою ii несказанною? Все, що я вам розповiв допiру, то щирiсiнька правда, отож вiрю я й тому, що сей хлопець сказав: не з якоi iншоi причини й наш Хризостом помер.