Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Отож раджу вам, пане: сходiть завтра на його похорон, буде там на що подивитись, бо друзiв у небiжчика багато, а те мiсце, де вiн себе поховати казав, звiдси недалеко, може, з пiвмилi буде.

– Є в мене така думка, – вiдповiв Дон Кiхот. – Спасибi ж тобi за розповiдку цiкаву, я слухав ii з великою втiхою.

– Еге, – сказав козопас, – я й половини того не знаю, що було з Марселиними закоханцями. Та завтра, може, здибаемо по дорозi iншого якого пастуха, що все нам розкаже. А тепер вам уже, либонь, i спочити пора, та лягайте краще в куренi, щоб надворi рани, бувае, не застудити.

Правда, лiкiв я до неi приклав добрих, боятись нема чого.

Санчо Панса, якому вже давно осточортiли козопасовi балаки, i собi став прохати пана, щоб переночував у Педровому куренi. Дон Кiхот так i зробив, але цiлу ту нiч промрiяв, згадуючи володарку свою Дульсiнею за прикладом закоханих у Марселу пастухiв. Санчо Панса розташувався мiж Росинантом i ослом та зразу й захрiп: кому добре полатають боки, тому спиться краще, нiж згордованому коханцю.

Роздiл XIII,

де завершуеться повiсть про Марселу й оповiдаеться про iншi подii

Заледве свiтло денне почало струменiти крiзь вiкна сходу, як п’ятеро з шести козопасiв уже встали i, розбудивши Дон Кiхота, спитали в нього, чи не роздумав вiн iти на пишний Хризостомiв похорон; як нi, то вони ладнi йому товаришити. Нашому рицаревi того тiльки й треба було; вiн одразу схопився i велiв Санчовi негайно осiдлати коня та осла нав’ючити. Той хутко з цим дiлом упорався, i всi бадьоро рушили в дорогу.

Чи промандрували чверть милi, чи нi, як на перехреснiм шляху зуспiли ще якихось пастухiв, аж шестеро. Всi вони були в чорних кожухах, на головах мали вiнки – хто кипарисовий, а хто олеандровий, а в руках грубi ясеновi цiпки. З ними iхало i шляхтичiв двое верхи на конях, у доброму дорожному вбраннi, а позаду трое слуг пiших. Як iзблизився один гурт до другого, привiтались чемненько навзаем i розпитались, хто куди прямуе; довiдавшись, що всiм в одне мiсце треба, на похорон, побрались туди разом.

Один вершник обiзвався до свого товариша:

– Гадаю, сеньйоре Вiвальдо, що ми з вами не пожалкуемо, як на похоронi трохи загаемось, бо то, напевне, буде велична церемонiя, судячи з тих незвичайних речей, що розповiли нам цi добрi люди про небiжчика та про ту пастушку-губительку.

– І я гадаю так само, – вiдповiв Вiвальдо. – Я не то на день, а й на чотири днi забарився б, щоб тiльки таку дивовижу побачити.